Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

ніби вит­ка­не з здо­ро­вих чу­ру­пок щільників. Од­на чу­руп­ка ро­же­ва, дру­га чер­во­на, тре­тя жов­та, а там далі щільни­ки бла­китні, а он­деч­ки сині, білі. Це не­бо мрійне. Це на­ше не­бо! Яка пиш­но­та! Яка розкіш! Чи ти пак чуєш, як гу­де місяць у своєму льоту, як співа­ють зорі? Це во­ни співа­ють для нас весільні пісні.

Але чо­ловіки не да­ли їм дов­го ба­ла­кать та усо­лод­жу­ва­тись му­зи­кою не­бес. Во­ни заб­ра­ли їх і по­са­ди­ли на віз по­верх го­ло­вок ка­пус­ти та снопків хро­ну й пет­руш­ки і, тро­хи по­каліче­них, по­вез­ли далі до міста.

- Це, пев­но, вже ле­ти­мо десь у ефірі, в не­бес­но­му прос­торі. Вже ми, пев­но, по­ми­ну­ли місяць, бо щось ду­же зад­зиж­ча­ло, не­на­че ґедзь, ко­ло мо­го ву­ха. Ми вже, пев­но, десь ко­ло зірок Те­резів або не­да­ле­ко од Квоч­ки, або й під Квоч­кою.

- Ні, сер­це! Ми оце, пев­но, ле­ти­мо проз сім зірок Во­за, бо он­деч­ки мені при­вид­жу­ються ніби ко­ле­са й ди­шель, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - А ог­лянься, сер­це, та по­ди­вись, чи не же­нуться й ту­теч­ки за на­ми мої тітки та ку­зин­ки, бо їх, мо­же, й у не­бо при­не­се ле­да­що. Во­ни при­ми­ти­ку­ються, щоб і сю­ди прок­лас­ти залізну до­ро­гу або те­лег­раф. Во­ни таківські: до­бе­руть спо­со­бу.

- Ні, не­ма! Ми тут без­печні од усього, од уся­ко­го ли­ха та на­пасті, - ска­зав Пав­лусь.

- А які тут аро­ма­ти в небі! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Пахощі тро­хи на­га­ду­ють мені ніби аро­ма­ти ли­бонь зем­ної пет­руш­ки та ка­пус­ти. Щось во­но тро­хи підхо­же до то­го, але ба­гацько луч­че й приємніше, - ска­зав Пав­лусь.

Селяни до­вез­ли їх до міста й зда­ли поліцей­ським уряд­ни­кам.

- Їх обох тре­ба од­вез­ти прос­то в бо­жевільню в Ки­рилівське, а не до­до­му. Ми їх дав­но знаємо. Вже дав­но всі приміти­ли, що во­ни обоє з яко­юсь ган­жею в го­лові. Їм дав­но бу­ти б у бо­жевільні, - ка­за­ли во­ни й по­са­ди­ли їх у фа­етон та й поп­ро­ва­ди­ли прос­то до бо­жевільні.

- Чи ти ба! - ска­зав Пав­лусь. - От ми вже ніби в яко­мусь місті, чи що. Це вже ми, пев­но, при­летіли на Во­ло­со­жар або на Юпітер. Пев­но, Буд­да приз­на­чив для на­шо­го про­жи­ван­ня на жит­ло цю пла­не­ту.

- А які ту­теч­ки чу­дер­нацькі за­бу­ду­ван­ня! Яке все тут чуд­не! Тут, пев­но, бу­де нам опрічне жит­ло, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Еге! І справді все якесь ди­во­виж­не, чу­дер­нацьке. Он ба­чу, - якісь ви­сокі дзвіниці по­пе­рех­няб­лю­ва­лись навс­ко­си, не­на­че хо­чуть по­ля­га­ти долі. От-от по­па­да­ють! А до­ми тут усі до­чис­та по­на­хи­ля­лись на один бік, не­на­че вер­би на здо­ро­во­му вітрі. А лю­де! Чи ти ба! Геть чис­то всі хо­дять до­го­ри но­га­ми! Хо­дять ру­ка­ми й стрим­лять но­га­ми до­го­ри. Як хи­мер­но дриґають но­га­ми, не­на­че жа­би тоді, як по­ри­на­ють на дно. Ой смішно! Хи-хи-хи!

І Пав­лусь ре­го­тав­ся не­са­мо­ви­то, аж дух йо­му за­би­ва­ло.

- А он, чи ти ба! Лю­де поп­риїжджа­ли на тор­жок на чер­во­них ко­ро­вах та на зе­ле­них ко­нях. Як гар­но, як ди­во­виж­но!

- Ні, сер­це, то не ко­ро­ви. То во­ни поп­риїжджа­ли на до­по­топ­них ма­мон­тах та мас­то­дон­тах. Яка тут здо­ро­вецька ху­до­ба! - ска­зав Пав­лусь.

- А он я ба­чу якусь ве­ли­чез­ну бра­му, по­цяцько­ва­ну ніби зо­ло­том. А за бра­мою якісь пишні па­ла­ци, вкриті зо­ло­том, а по­верх них зо­лоті бані аж ся­ють, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- І я ба­чу це ди­во. Це ли­бонь па­лац Буд­ди. Це ми без за­ва­ди вже ле­ти­мо до йо­го з пок­ло­ном. Це він тут про­бу­ває. Пиш­не жит­ло приз­на­чив нам Буд­да за на­шу ве­ли­ку лю­бов, де ми без при­ти­чин, без за­ва­ди ко­ха­ти­ме­мось повік.

І во­ни обоє роз­див­ля­лись, ра­юва­ли й бу­ли ду­же й ду­же щас­ливі…

- От і бра­ма вже од­чи­ни­лась. Он хтось вий­шов до нас на­зустріч, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Коли б нам та­ки за­раз да­ли тут обіда­ти, бо я вже їсти хо­чу, аж шку­ра лу­щить. Як ми їха­ли на ма­мон­тах од Ли­сої го­ри ще на землі, то я од­ко­лу­пав шма­ток си­ро­го гар­бу­за та й з'їв, а потім про­ковт­нув зо дві сирі кар­топ­лині, та ще на­ла­пав і пог­ли­нув си­ре сос­но­ве поліно. Ото бу­ло й усе. А до­ро­га бу­ла не близька! - ска­зав Пав­лусь.

- А я та­ки тоді крадько­ма на­ла­па­ла го­лов­ку ка­пус­ти та й про­ковт­ну­ла од­ра­зу, а потім на­ла­па­ла під со­бою си­ро­го бу­ря­ка та вгриз­ла по­таєнці, щоб зірки не ба­чи­ли та не сміялись з ме­не. Але по­чу­ваю, що га­разд не наїлась.

- То ми в не­бес­но­му прос­торі їли не­бес­ну ман­ну зірок та бу­ря­ко­ву амб­розію ко­хан­ня.

- Чи ти ба! От ми вже й у па­лаці. Які си­лен­но здо­рові тут по­кої, та всі в зо­лоті та сріблі! Як тут хо­ро­ше, як гар­но! А лю­де! Які тут чудні по­жильці! Он при­ди­вись! Зовсім не такі, як ми. Он, ди­вись, ни­ка­ють од кут­ка до кут­ка в дру­го­му здо­ро­во­му по­кої. В їх, як я ба­чу, не­ма ні рук, ні ніг, а тільки го­ло­ви на ту­лу­бах. Не­на­че тю­лені або моржі пос­та­ва­ли на хвос­тах, мов об­ку­тані біли­ми хла­ми­да­ми. І хо­дять во­ни хвос­та­ми, чи то й не хо­дять, ли­бонь стри­ба­ють на хвос­тах, на­че со­ро­ки. Як чуд­но та ди­во­виж­но! А які в їх чудні го­ло­ви! Ди­вись, ди­вись! Але цить! Он­деч­ки од­чи­ни­лись двері. Пев­но, вий­де сам Буд­да, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Ди­вись, усі якось за­ме­ту­ши­лись, по­ча­ли щу­ли­тись, всі ущух­ли. От і ми, нікчемні, спо­до­би­лись та­ки спо­зи­ра­ти са­мо­го Буд­ду в йо­го зо­ло­то­му па­лаці, в йо­го раї.

- Оце ж ви­хо­дить сам ве­ли­кий Буд­да, - ска­зав Пав­лусь. - Ди­вись, який він ве­лич­ний діду­ган! Бо­ро­да аж до колін. На йо­му бра­минська шов­ко­ва жов­та хла­ми­да, а по хла­миді чорніють лат­ки: це сим­вол йо­го чер­нецько­го сми­рен­ня та вбо­жест­ва.

- Який він ве­лич­ний! Та як при­яли­чає йо­му та жов­та хла­ми­да! Який він ве­лич­ний і ли­бонь ду­же доб­рий та по­чут­ли­вий! Все пи­тає в кож­но­го, як він се­бе по­чу­ває, як йо­го здо­ров'я? Чи чуєш?

- Чую. Він пи­тає в кож­но­го ду­же лас­ка­во, з щи­ро­сер­дою при­хильністю, а ті пин­дю­чаться чо­гось та хи­мер­но ки­ва­ють го­ло­ва­ми. Пев­но, це в їх та­ке бла­ган­ня Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь.

- Цить! От він прис­ту­пає й до нас, пев­но, пи­та­ти­ме про на­шу мандрівку, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Тільки, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи, що ми по­па­са­лись у до­розі, що ти про­ковт­ну­ла го­лов­ку ка­пус­ти, а я з'їв п'ять ски­бок си­ро­го гар­бу­за та пог­ли­нув не­ва­ре­не сос­но­ве поліно. Бо ти ста­ла ле­пет­ли­ва, ста­ла ве­ли­ка бре­ху­ха; вий­де якось не ду­же делікат­но в цих па­ла­цах. Про це мов­чи!

- Цить! От він і до нас прис­ту­пає! Хва­ла тобі, ве­ли­кий Буд­до! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Я знаю твою ве­ли­ку си­лу! Бла­гаю те­бе, не по­си­лай ме­не в кур­ку, а мо­го Пав­лу­ся в півня! Не хо­чу я йти і в те­ли­цю,