Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

відданим, або завжди здавати партнера. У такому випадку зрадник виграє, а довірливий програє. Звісно, якщо не придумають спосіб покарати зрадника.

У 1970-х роках Роберт Аксельрод налаштував комп’ютерне моделювання таким чином, що програми могли змагатися і розігрувати дилему в’язня одна проти одної. Він запросив низку експертів з теорії ігор для програмування різних учасників, які використовували різні стратегії, щоб вирішити на основі попередніх результатів зіткнень, відбудеться співпраця чи ні. Після 200 взаємодій кожної з програм було запущено нову версію, де кожна програма буде представлена відповідно до того, наскільки добре вони впоралися раніше – таке собі електронне виживання найсильніших.

Перемогла найкоротша з-посеред усіх програма, що складалася лише з п’яти рядків коду. Розробник Анатолій Рапопорт дав їй назву TIT FOR TAT[5], і назва добре її описувала: програма передбачала стратегію співпраці при першій зустрічі з іноземним гравцем, а тоді просто повторювала всі кроки, які робив опонент востаннє, коли вони зустрічалися. Легко і просто. Таким чином це унеможливлювало змогу опонента видавати товариша двічі поспіль, і таким чином карало шахрая.

Експеримент Аксельрода виглядає правдоподібною моделлю для виникнення так званого взаємного альтруїзму, тобто що кожному вигідно допомагати іншим, поки допомагають йому. Невеличка група готових до співпраці індивідів поступово зростатиме за рахунок аморальної маси. Але з чого саме все почалося? Якщо припустити, що перша така мутація виникла в природі Гоббса, то їй годі було розвиватися: один альтруїст у цілком цинічному світі приречений програвати.

Сам Аксельрод припустив, що вся суть тут у родинних зв’язках. На відміну від комп’ютерних програм, у людини є гени, і якщо метою є передавання власного генетичного матеріалу, корисно буде допомагати тим, у кого ті самі гени. Батьки, брати та сестри будуть зацікавлені захищати одне одного, навіть ризикуючи власним життям. Гризун, який видав попереджувальний крик, ризикує привернути увагу хижого птаха і загинути, але якщо він врятував п’ятьох своїх братів і сестер, його гени все одно передаватимуться через потомство родичів, тож той, хто загинув, залишається у виграші. Така форма взаємопорятунку називається родинним відбором (kin selection), і давно є загальновизнаним принципом. Якщо альтруїзм починався таким чином, то міг би і скоро поширитися на соціальні групи, незалежно від наявності родинних зв’язків. Згодом культурний розвиток міг би отримати перевагу і сприяти формуванню менш егоїстичного суспільства.

Проблема дармоїдів

У своєму екологічному трилері «Химера» письменник Ґерт Ніґордсгауґ розповідає про групу дослідників в тропічних лісах Африки. Дія відбувається у майбутньому, де екологічні проблеми вирішуються здебільшого за допомогою інноваційних технологій, однак глобальною проблемою залишається перенаселення та ресурси. Світові запаси фосфору вичерпуються, а без фосфору немає добрив. Без добрив, як наслідок, недостатньо їжі, голод і смерть у всьому світі. У джунглях дослідники стикаються з новим мутованим супервірусом, який є смертельним для всіх людей, окрім п’ятої частини населення з четвертою групою крові АВ. Особливістю вірусу є те, що уражені ним помирають безболісно уві сні. Моральна дилема така: чи слід їм облишити боротьбу з вірусом, аби більшість населення померло мирною смертю, чи знищити його, залишивши майбутнє світу на поталу кривавим битвам і голоду? І чи готові вчені тоді також пожертвувати власним життям заради майбутнього?

Звісно, таке формулювання дилеми Ніґордсгауґа дещо перебільшене, проте перенаселення – це справді та проблема, до якої причетний кожен, хто вирішує мати дітей. Якщо обирати між планетою та власним розмноженням, то мало хто надасть пріоритет планеті. Однак є такі, як, наприклад, професор Йорґен Рандерс з BI (Норвезької бізнес-школи), які вирішили мати лише одну дитину і висловлюються за прийняття такої політики. Але переконати пересічного чоловіка та жінку в тому, що саме вони повинні взяти на себе відповідальність та обмежити кількість дітей – завдання нелегке. А чому саме я? Хіба народження саме моєї зайвої дитини призведе до занепаду планети?

Моральні проблеми, пов’язані з перенаселенням, були основною темою в статті еколога Ґаррета Гардіна «Трагедія загалу», опублікованій у журналі «Science» у 1968 році. Цей термін виглядає як певна соціальна паралель дилемі в’язня в теорії ігор і описує ситуацію, коли група в цілому отримує вигоду, якщо кожен її член зробить внесок у спільну справу. Однак водночас кожен індивід хоче отримати якнайбільше, беручи від групи понад норму. Відомий приклад такої трагедії загалу – це понадмірний вилов риби – явище, що спостерігається чи не у всьому світі, бо жоден рибалка не хоче обмежувати себе у вилові.

Пов’язаним явищем у теорії ігор та ринку є проблема безкоштовного проїзду (the free rider problem). Коли мешканці кооперативу збираються на громадські роботи – толоку, для кожного окремого учасника найвигідніше буде ухилитися від робіт і насолоджуватися результатом діяння інших. Але якщо таких дармоїдів назбирається багато, то ідея толоки не спрацює і спільні території почнуть занепадати. Те, що найбільше дратує в таких механізмах активних учасників, це що в добре налагодженій системі з кількома дармоїдами всі вони насправді отримають доступ до таких самих спільних благ, і кожна можлива форма покарання лиш додасть роботи тим, хто вже все одно активно долучається. Ідеальне рішення – створити видимість нагляду, яка не вимагала б надто багато зусиль. Якби лише вдалося створити відчуття, що хтось за всім спостерігає і карає всіх нероб, без зайвого залучення поліції. Одна з теорій стверджує, що такий механізм вже давно розвинувся в більшості суспільств. Він називається релігією.

Усевидяче око

Група дослідників під керівництвом Мелісси Бейтсон провели у 2006 році невеличкий експеримент на базі Ньюкаслського університету, аби перевірити, що саме спонукає людей бути чесними. В їдальні університету кожен міг пригощатися чаєм та кавою, залишаючи оплату в коробочці поруч. Психологи вирішили перевірити, чи зміниться щось, якщо залишити текст інструкції на оголошенні поруч незмінним, однак поміняти невеличку декоративну емблему над ним. П’ять тижнів текст прикрашало рослинне зображення, а наступні п’ять тижнів замість нього з’явилася пара очей.

Щотижня проводився підрахунок виручки з коробки і виявилося, що очі таки справили ефект: грошей у коробці виявилося втричі більше. Очевидно, що підсвідоме відчуття того, що за ними хтось стежить, творило чудеса з готовністю людей робити свій внесок у спільну справу. У цьому експерименті учасники навіть не підозрювали, що беруть участь в експерименті, і не отримали й натяку на те, що хтось чи щось може за ними спостерігати, окрім очей на оголошенні. Це говорить про те, що ми доволі чутливі до такого методу впливу.

В експерименті 2005 року дослідники Джессі Берінґ та Джаред Пьяцца обманювали групу дітей. Вони заводили кожну дитину до окремої кімнати, казавши, що з ними в кімнаті також була невидима