Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

заглибленні, Ештон помітив ретельно скручену зелену тканину, мотузками прикріплену до чотирьох кінцівок.

— Для чого це? Що це за така дивна зброя?

— Не завжди приємно ночувати просто неба, чи не так? — спокійно запитав Гліб. — От ми з Терном зараз про це й подбаємо.

Ештон стенув плечима:

— Як? Ми так далеко від будь-якого поселення, що навіть із горбка його не бачимо. Що, хатину за мить збудуєте? — хлопець навіть образився на спокійну інтонацію Гліба, бо сприйняв його слова за іронію.

Гліб крутив у руках пістоль, щось підкручував у ньому, а Епігона попросив залізти на найближче дерево, узявши мотузку.

«Хоч на дереві спатиму, а не в траві, як вони… А пихи стільки!» — думав Ештон, за вказівкою Гліба підтягуючи дивну зброю до себе.

Гліб чомусь усміхався, а Терн підспівував:

Бо колір твоєї щирості волошковий,

Як очі коханої, що задивляються на тебе з жита,

Як вода, яку п’єш щодня, щоб утамувати спрагу,

Як правда, за яку борешся, бо іншої не буде,

Як небесне покривало, яким мати огортає тебе

Від краплини початку й до потоку кінця,

Який стане початком…

Ештон тим часом уже крутив пістоль у руках:

— Що далі? — звернуся він до Гліба.

— Бачиш наші наплічники? — запитав Гліб і, не чекаючи відповіді, повів далі: — Візьми пістоль так, як я щойно, притримуючи за руків’я. Саме так! А тепер спрямуй його в бік наплічників.

Ештон націлився, але Гліб його підправив:

— Якби ще й покрутив його в руках так, щоб чотири кути рівномірніше «дивилися» донизу… Вправо, ні-ні, догори лівий кут, о-о-о-о, а тепер опускай. Ось так! А зараз натисни на гачок, та дивись, тримай міцно, щоб руків’я не випало, бо таке інколи трапляється з незвички.

Ештон терпляче виконував усі вказівки, не розуміючи, до чого все це приведе. Нарешті вистрілив, і штирі розлетілися в різні боки й устромилися в землю. Цупка тканина розкрилася, накрила наплічники й упала додолу.

— Непогано, як на перший раз, — похвалив хлопця Гліб, — ти свою роботу виконав, тепер ми з Терном трохи попрацюємо.

Вони завантажили в невеликий циліндр кульки з Тернового наплічника, і тканина стала потроху підійматися, допоки не утворила напівкруглий купол. Поки Ештон злазив із дерева, зелений намет уже був готовий.

— Ось наш прихисток на цю ніч, ходімо! — і Гліб, задоволено усміхаючись, пригнувся і зайшов до шатра. Слідом за ним поспішив Терн. Ештон теж не чекав повторного запрошення.

Усередині було не надто просторо, але місця вистачило б, щоб розмістити ще двох-трьох осіб. Тож Глібу таки вдалося здивувати хлопця.

«Цікаво, чи я колись бачив щось подібне? — запитав себе Ештон, але білий мур у його голові, який не пропускав крізь себе спогади, стояв міцно. — Не можу пригадати… То й нехай. Усе одно кожен мур колись упаде, якщо є хтось, хто розхитує його».

Терн знову замугикав «Бо колір твоєї щирості волошковий…». А от Гліб був не вельми балакучий. Він вийшов назовні «ставити захист», за його словами, а після того, як повернувся до намету, майже відразу заснув. Ештонові не спалося. Він планував якнайбільше розпитати своїх нових знайомих про місто, до якого вони прямують, про краї, які їм довелося відвідати. Але Терн теж укладався спати, тож хлопцеві довелося змиритися з тим, що сьогодні він нічого не дізнається про тих, із ким опинився під одним дахом.

Ештон дав собі слово зранку розпитати Терна і Гліба про мету, яка чекала на них у Палацовому місті. А от про те, що знає про лист, який вони везуть із собою, вирішив поки помовчати. Із тим і заснув…

Арніка

в Джоновому будинку

Арніка пройшлася коридорами будинку. Він видався дівчині якимось чудернацьким: досі нічого подібного вона не бачила.

«Мабуть, тут мешкав геть божевільний архітектор», — подумала Арніка.

Дивно, але їй тут усе подобалося, і відчуття тривоги, що спочатку охопило її, кудись зникло. Захотілося розпитати про те, чий це будинок, дізнатися його історію. Дівчині здавалося, що такий дім обов’язково має власну історію і, звісно, таємницю. Але тоді, вочевидь, і її почнуть допитувати… І їй доведеться розповісти про себе, Чиста та його передчасну смерть. Чи хотіла б вона цього? Поки що ні.

Арніка зітхнула. Вона вміє знаходити ворогів. Тепер ось надбала найзапеклішого.

Клізі їй ніколи не пробачить зриву такої угоди. І тому треба убезпечитися, та як? Насамперед сходити до дядька Колоса. І про сережки розпитати докладніше, і про те, чого варто остерігатися й чого чекати від Клізі.

Як їй бракує Чиста! У нього була відповідь на кожне запитання. Він розклав би всю ситуацію по поличках. У дитинстві Арніка любила гратися в цю гру. Гра доволі проста й потребує мінімальної фантазії і максимального терпіння, у неї вона часто грала з Чистом. Інколи той піддавався, і дівчинка вигравала. Раділа неймовірно! Навчилася грати тоді, коли вони вдвох раптово переїхали в край Плаїв на весь рік. Тепер вона розуміє, що Чист тоді відчув серйозну небезпеку, тому вони так поспіхом залишили місто. А для неї це була лишень весела пригода.

У грі все просто: вигадується або пригадується якась проблема, наприклад зруйнована собача будка (відчахнута гілка дерева, висохлий листок, сльозина, що котиться по щоці, відчинені двері тощо). Потрібно виокремити всіх, кому ця будка могла бути цікавою, кому вона заважала, дратувала, хто, що й коли про неї говорив, хто через неї перечепився та навіть усіх, кому чимось не догодив господар собаки — їх теж потрібно врахувати. Потім усіх записаних слід розділити на три групи. У першу виокремлюють найімовірніших винуватців, у другу — тих, хто міг бути причетний, у третю — хто не міг цього зробити. Усі особи отримують номери: один, два, три… Далі картки з іменами людей виймаються, і для кожного вигадується виправдання. Картки тих, чиє виправдання здається непереконливим, відкладаються окремо від тих, чия непричетність очевидна. Коли перебрані картки опиняються у двох скриньках, пильніше розглядають тих, хто був у першому та другому списках і чиї картки опинились у скриньці серед тих, до кого нема довіри. Зазвичай на цьому етапі гри винуватець обов’язково знаходиться.

Зараз винуватець очевидний — це Клізі, його навіть не потрібно записувати в картку. Але очевидним є й те, що сам він не міг би зайти так далеко. Хоч і слабохарактерний, він занадто любить почесті та славу. Хто їх йому може забезпечити?

Тільки хтось значно сильніший і значиміший від нього. Ештонова справа показала, до якої ницості ділок може дійти. Тепер