Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Пірнали у гущавину, почувши стукіт копит кавалерії, що тягнулася дорогами. Широкою дугою оминали вони крики й брязкіт битв. Проїздили поряд із палаючими селами, поряд із димними та жевріючими ще попелищами, минали осади та садиби, від яких лишилися тільки чорні квадрати випаленої землі й гострий сморід намоченої дощем гарі. Полошили зграї ворон, що жирували на трупах. Минали групи й колони, що гнулися під тюками, – втікачів від війни й пожеж, селян, отупілих і реагуючих на питання тільки нерозумним і німим поглядом порожніх від нещастя і ляку очей.

Їхали вони на схід, серед вогню і димів, серед мжички й туманів, а перед очима їхніми розгортався гобелен війни. Картини.

Була картина із «журавлем», що чорною рискою стирчав серед руїн спаленого села. На «журавлі» висів голий труп. Головою вниз. Кров із розрубаного паху й черева стікала йому на груди й обличчя, бурульками звисала з волосся. На спині трупа було видно руну Ард. Витяту ножем.

– An’givare, – сказала Мільва, відкидаючи мокре волосся на спину. – Білки тута були.

– Що воно значить, те an’givare?

– Донощик.

Була картина із конем, осідланим сивком із чорним капаризоном. Кінь нерівно ступав по краю бойовиська, шкутильгаючи поміж купами трупів і вбитими у землю уламками списів, іржав тихо й проникливо, волік за собою нутрощі, що вивалилися з розпанаханого черева. Не могли вони його добити – окрім коня по бойовиську крутилися мародери, що обдирали трупи.

Була картина із розіп’ятою дівчиною, що лежала неподалік спаленого будинку, гола, скривавлена, дивлячись у небо осклілими очима.

– Кажуть, війна – чоловіча справа, – пробурчала Мільва. – Але над бабою нє змилостивляться, мусять собі погратися. Герої, псяча їх мати.

– Маєш рацію. Але цього ти не зміниш.

– Я вже змінила. Я втекла з дому. Нє хотіла замітати халупу й відмивати підлоги. І чекати, поки наїдуть, підпалять халупу, а мене розкладуть на тій підлозі й…

Вона не скінчила, підігнала коня.

А пізніше була картина зі смолярнею. Саме тоді Любисток виригав усе, що того дня з’їв, – сухар і половину пліточки.

У смолярні нільфгардці – а може, скойа’таелі – розправилися із певною кількістю бранців. Яка то була кількість, зрозуміти не вдалося навіть приблизно. Бо для розправи вони застосували не тільки стріли, мечі й списи, а й знайдений у смолярні дроворубний інструмент – сокири, струги й дворучні пилки.

Були й ще картини, але Ґеральт, Любисток і Мільва нічого вже не запам’ятали. Викинули їх із пам’яті.

Стали байдужими.

* * *

У наступні два дні не проїхали вони й двадцяти миль. Надалі дощило. Спрагла після літньої суші земля вже обпилася водою досхочу, лісові стежки перетворилися на болотисті ковзанки. Тумани й опар відібрали можливість бачити дими пожеж, але сморід горілого вказував, що війська все ще недалеко й надалі палять усе, що приступне вогню.

Біженців вони не бачили. Були серед лісів самі. Принаймні так думали.

Ґеральт першим почув форкання їдучого слідом за ними коня. Із кам’яним обличчям розвернув Плітку. Любисток відкрив рота, але Мільва жестом наказала йому мовчати, вийняла лук із сагайдака біля сідла.

Той, хто їхав за ними, показався серед чагарника. Побачив, що його чекають, і притримав коня, червоно-брунатного жеребчика. Стояли вони так у тиші, що переривалася лише шумом дощу.

– Я заборонив тобі їхати за нами, – сказав нарешті відьмак.

Нільфгардець, якого Любисток востаннє бачив у труні, устромив очі в мокру гриву. Поет його ледве впізнав, одягненого у кольчугу, шкіряний каптан і плащ, без сумнівів зняті з когось із убитих біля возу гавекара. Втім, він запам’ятав молоде обличчя, яке від часу пригоди під буком не встигла змінити й скупа щетина.

– Я заборонив тобі, – повторив відьмак.

– Заборонив, – визнав нарешті юнак. Говорив він без нільфгардського акценту. – Але я мушу.

Ґеральт зіскочив з коня, віддав вуздечку поетові. Витягнув меча.

– Злазь, – сказав спокійно. – Ти вже знайшов собі шматок заліза, як я бачу. То добре. Ніяково було б мені тебе зарізати, якби був ти беззбройним. Тепер – інша справа. Злазь.

– Я не стану із тобою битися. Не хочу.

– Здогадуюся. Як і всі твої земляки, волієш інший різновид битви. Такий, як у тій смолярні, мимо якої ти повинен був проїхати, йдучи нашим слідом. Кажу: злазь.

– Я Кагір Мавр Диффрин еп Келлах.

– Я не просив тебе представлятися. Я наказав тобі злізти.

– Я не злізу. Не хочу із тобою битися.

– Мільво, – відьмак кивнув на лучницю. – Зроби мені ласку, вбий під ним коня.

– Ні! – нільфгардець підняв руку, не встигла Мільва поставити стрілу на тятиву. – Ні, прошу. Я злізаю.

– Краще. А тепер доставай меча, синку.

Юнак сплів руки на грудях.

– Убий мне, якщо хочеш. Якщо бажаєш, накажи тій ельфійці застрелити мене з лука. Я не стану із тобою битися. Я Кагір Мавр Диффрин… син Келлаха. Хочу… Хочу до вас приєднатися.

– Я хіба недочув? Повтори.

– Я хочу до вас приєднатися. Ти їдеш на пошуки дівчини. Я хочу тобі допомогти. Мушу тобі допомогти.

– Це шаленець, – Ґеральт повернувся до Мільви й Любистка. – Він з глузду з’їхав. Ми стикнулися із шаленцем.

– А він пасував би до компанії, – буркнула Мільва. – Пасував би як влитий.

– Подумай над його пропозицією, Ґеральте, – шуткував Любисток. – Урешті-решт, це ж нільфгардський шляхтич. Може, за його допомогою легше нам буде дістатися до…

– Тримай язик на прив’язі, – різко обірвав його відьмак. – А ти – доставай меч, нільфгардцю.

– Я не стану із тобою битися. І я не нільгардець. Я походжу із Віковаро, а звуся…

– Немає мені діла, як ти звешся. Діставай зброю.

– Ні.

– Відьмаче! – Мільва перехилилася у сідлі, сплюнула на землю. – Час біжить, а дощ мочить. Нільфгардець не хоче проти тебе ставати, а ти, хоча корчиш суворі міни, не зарубаєш його холоднокровно. Маємо стирчати тут до засраної смерті? Давай я всаджу в його жеребчика стрілу, та їдьмо своєю дорогою. Пішки він за нами не встигне.

Кагір, син Келлаха, одним стрибком дістався до червоно-брунатного жеребчика, скочив у сідло й погнав галопом назад, криком підганяючи коня.

Відьмак мить дивився йому услід, а тоді заліз на Плітку. Мовчки. І не оглядаючись.

– Старію, – буркнув через певний час, коли Плітка порівнялася із буланим Мільви. – Мучать мене гризоти.

– Ага, буває таке зі старими, – лучниця глянула на нього зі співчуттям. – Відвар з медунки від того допомагає. А поки шо клади собі на сідло подушечку.

– Гризоти, – серйозно пояснив Любисток, – це не те саме, що гемороїди, Мільво. Ти переплутала поняття.

– А хто б там зрозумів вашу мудру балаканину! Теревените ви складно, одне