Читати книгу - "Сяйво"

був від самого початку незвичайним, вона не вірила у ясновидіння, але…

«У тата була аварія? Мені наснилося, що з татом трапилася аварія».

Щось його змінило. Їй не вірилося, що це зробила лише її готовність попрохати розлучення. Щось трапилося раніше, аніж настав той ранок. Щось трапилося, поки вона тривожно спала. Ел Шоклі казав, що нічого не трапилося, абсолютно нічого, але при цьому ховав очі, а якщо вірити шкільним пліткам, то Ел теж пішов у зав’язку.

«У тата була аварія?»

Можливо, вдале зіткнення з долею і, певне, ні з чим іншим, більш твердішим. Вона уважніше, ніж зазвичай, читала газети і того дня, і наступного, але не знайшла там нічого такого, що могла би пов’язати з Джеком. Хай Господь милує, вона вишукувала якусь аварію з утечею автомобіля з місця події, або бійку в барі з серйозними травмами, або… хтозна? Кого розшукують? Але жодного полісмена не з’являлося, ані з питаннями, ані з ордером на взяття зшкрібків фарби з бамперів їхнього «фольксвагена». Нічого. Хіба що її чоловік змінив курс, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, та син, ледь прокинувшись, сонно спитав:

«У тата була аварія? Мені наснилося…»

Вона залишилася й далі жити з Джеком головно заради Денні, хоча й не признавала цього за собою при світлі білого дня, але зараз, у легкій дрімоті, могла визнати це: Денні завжди був безумовно татовим синочком, і то майже від самого початку. Точно так, як також майже від самого початку і сама вона була татовою донею. Вона не могла пригадати випадку, щоби годований Джеком з пляшечки Денні бодай колись виплюнув татові на сорочку. Навіть коли в Денні різалися зубки і йому вочевидь було боляче жувати, Джек міг змусити його поїсти після того, як вона, втомлена, здавалася. Коли в Денні болів животик, їй зазвичай доводилося цілу годину його колисати, перш ніж він починав заспокоюватися; Джеку достатньо було лише взяти його на руки, пару разів обійти кімнату, і Денні вже спав на його плечі, спокійно смокчучи собі великого пальця.

Джек без огиди міняв підгузки, навіть ті, які він називав спецпакетами. Він цілісінькими годинами просиджував з Денні, підкидаючи його на колінах, граючись з ним у пальчики, роблячи кумедні гримаси, тоді як Денні тикав його в ніс, заходячись сміхом. Джек сам робив молочні суміші і бездоганно їх згодовував, аж до останньої відрижки. Він брав з собою Денні в машину, їдучи по газету чи пляшку молока, або по цвяхи до залізної крамниці, навіть коли їх синочок був іще немовлям. Він узяв його на футбольний матч Стовінгтон – Кін56, коли Денні було тільки шість місяців, і Денні впродовж усієї гри спокійно сидів у батька на колінах, закутаний у ковдру, з затиснутим у пухленькому кулачку прапорцем Стовінгтону.

Він любив свою маму, але залишався татовим синочком.

А хіба вона не відчувала повсякчас невимовленого опору її сина самій ідеї розлучення? Бувало, думала про це на кухні, обертала думки в голові, наче під лезом овочечистки оті картоплини, що збиралася їх зготувати на вечерю. А озирнувшись, могла побачити, що він сидить, схрестивши ноги, на кухонному стільці, з очима наляканими і водночас докірливими. Під час прогулянки з ним у парку він міг раптом вхопити її за руки й питати – майже вимагати: «Ти мене любиш? Ти любиш тата?» І вона, зніяковіла, кивала або казала: «Звичайно, любий». І тоді він, залишивши її дивитися йому вслід і дивуватися, нісся до ставка з качками аж так, що ті, налякані цим поривом його крихітної нестямності, з ґелґотінням, панічно хляпаючи крильми, перелітали на протилежний бік.

Траплялися моменти, коли рішення щонайменше обговорити цю тему з Джеком розвіювалося не через її слабкість, але через рішучу волю їхнього сина.

Я не вірю в такі речі.

Але уві сні вона вірила, й уві сні, з сім’ям її чоловіка, яке все ще підсихало на її стегнах, вона відчувала, що їх трьох постійно міцно згуртовує разом… і якщо їхню триєдність щось зруйнує, то руйнацію заподіє не хтось із них, а щось ззовні.

Більшість з того, у що вона вірила, концентрувалася навколо її любові до Джека. Вона ніколи не переставала його кохати, окрім, хіба що, якогось короткого періоду зразу після «нещасної пригоди» з Денні. І сина свого вона любила. Найдужче вона любила їх разом: на прогулянці або в поїздці, або коли вони просто сидять, граючи у «відьму» – велика голова Джека і маленька Денні зосереджено завислі над віялами своїх карт, – чи коли п’ють зі спільної пляшки колу, роздивляючись комікси. Вона любила, коли вони були з нею поряд, і покладала надії на Бога усемилостивого, що ця робота готельного доглядача, яку знайшов для Джека Ел, стане початком повернення добрих старих часів.

І здійметься вітер, бейбі,

І прожене мої печалі геть…

Ніжна, солодка і соковита знов повернулася пісня й поринала услід за нею в глибокий сон, де припинялися думки і явлені в сновидіннях обличчя минали, не запам’ятовуючись.

Розділ сьомий

В іншій спальні

Денні прокинувся, але гучне бухкання все ще лунало в його вухах, і п’яний, дико роздратований голос хрипко гукав:

«Виходь-но сюди й отримаєш кару! Я тебе знайду!

Я тебе знайду!»

Але зараз бухкало лише його загнане серце, і єдиним звуком у цій ночі був віддалений голос поліцейської сирени.

Він нерухомо лежав у ліжку, дивлячись угору на тіні листя, що їх ворушив вітер на стелі його спальні. Тіні хвилясто звивалися, набираючи форми повзучих ліан десь у джунглях або узорів, утканих в основу якогось товстого килима. На Денні була піжама «Доктор Дентон»57, але між піжамою і його шкірою тепер нашарувалася іще щільніше облягаюча сорочка поту.

– Тоні? – прошепотів він. – Ти тут?

Нема відповіді.

Вислизнувши з ліжка й беззвучно перетнувши кімнату, він подивися крізь вікно на Арапаго-стрит, завмерлу зараз, тиху. Йшла друга година ночі. Надворі не було нічого, окрім безлюдних, усипаних опалим листям хідників, припаркованих машин та довгошийого вуличного ліхтаря на розі, навпроти автозаправочної станції «Кліфа Брайса»58. Нездвижний, з наголовком на вершечку, той ліхтар нагадував монстра з якогось серіалу про пригоди в космосі.

Напружуючи очі, він роззирнувся в обидва боки вздовж вулиці, шукаючи неясний, манливий силует Тоні, але нікого там не було.

Віючи крізь дерева, зітхав вітер, і опале листя шелестіло по порожніх хідниках і навкруг покришок припаркованих машин. Звуки ці були слабенькими й безрадісними, і хлопчику подумалося, що