Читати книгу - "Хранителі смерті, Тесс Геррітсен"

ранок, у лісі швидко темніло. Чи, може, це все густі дощові хмари, які погрожували перетворитися на зливу? Джозефіна пішла швидше, черевики хлюпали болотом і мокрим листям. Раптом вона зупинилася й, насупившись, глянула на навігатор.

Пропустила. Доведеться повертатися.

Крокуючи власними слідами, вона дійшла до місця, де стежка повертала, і вдивилася у хащі. Навігатор казав, що вона має зійти зі стежки. Здавалося, дерева розходилися за плутаниною гілок, відкривали спокусливу просіку.

Жінка полишила стежку й рушила до просіки. Під черевиками ламалися галузки, вона рухалася гучно й незграбно, наче слон. Гілки мокро ляскали по обличчі. Вона залізла на повалену колоду і вже збиралася зістрибнути з іншого боку — аж тут завмерла, не зводячи очей із землі й утоптаного в неї великого відбитка взуття. Дощ розмив краї, сліди протектора злилися. Хтось інший перелазив через цю колоду, пробирався через підлісок. Однак рухався він у протилежному напрямку, до стежини, а не від неї. Відбиток не видавався свіжим. Менше з тим, Джозефіна зупинилася, оглянула місцевість. Побачила лише гілки, з яких крапала вода, і стовбури, пухнасті від лишайників. Хто при здоровому глузді сидітиме в лісі цілу ніч і цілий день, у засаді на жінку, яка може і не прийти? Жінку, яка може навіть і не збагнути, що числа на мапі — координати?

Власна логіка заспокоїла її, Джозефіна зістрибнула з колоди й рушила далі, не зводячи погляду з навігатора, стежачи за тим, як поступово змінюються цифри на екрані. «Уже ближче, — подумала вона. — Майже прийшла».

Дерева раптом стали рідші, і вона вийшла з лісу на луку. Зупинилася на мить, кліпаючи, дивлячись на відкритий простір, зарослий високою травою й дикими квітами, з яких скрапувала волога. Куди тепер? За навігатором, вона мала прийти саме сюди, але не бачила жодної підказки, нічого не виділялося. Сама лише лука, і самотня яблуня посеред неї, з покрученими старістю гілками.

Вона вийшла на луку, пошурхотіла джинсами по мокрій траві — штанини поволі просочувалися вологою. День був моторошно тихий, за винятком крапання дощу й далекого собачого гавкоту. Джозефіна вийшла на середину луки, повільно роззирнулася, вдивляючись у дерева навколо, але не побачила жодного руху, навіть пташок не було.

«Що я маю тут знайти?»

Повітря розколов гуркіт грому, вона глянула на чорне небо. Час забиратися з просіки. Це просто вершина божевілля — стояти біля самотнього дерева під час грози.

Аж тоді вона звернула увагу на саму яблуню. На те, що висіло на вбитому у стовбур цвяшку. Він був на рівні її очей, частково прихований гілкою, і дотепер вона його не помічала, утім на ньому було дещо знайоме.

«Мої зниклі ключі».

Жінка зняла їх зі цвяха й почала роззиратися, метушливо шукаючи на луці слідів того, хто міг залишити їх на дереві. Загуркотів грім. Вона рвонула з місця, наче це був постріл стартового пістолета. Але не гроза змусила її стрімголов тікати до дерев, продиратися через підлісок до стежки, не зважаючи на гілки, що били по обличчі, а образ власних ключів на дереві. Ключів, які вона тепер міцно стискала в кулаці, хоча вони й здавалися чужими. Брудними.

Викотившись до стоянки зі стежки, Джозефіна важко дихала. Її авто було вже не єдине — неподалік припаркувалося «Вольво». Холодними й занімілими руками вона метушливо відчинила дверцята, залізла за кермо, усе замкнула.

«Я у безпеці».

Трохи посиділа, важко дихаючи, і лобове скло спітніло від її дихання. Вона не могла відвести очей від ключів, які щойно зняла із самотньої яблуні. Вони були точнісінько такі ж, як завжди, — п’ять ключів на кільці, брелок у формі анкха, старовинного єгипетського символа життя. Два ключі від квартири, ключі від автомобіля та ключ від поштової скриньки. Хтось мав їх більше тижня. Вона подумала: «Поки я спала, хтось міг ходити по моїй квартирі. Чи красти мою пошту. Чи поритися у моїй…

Моїй автівці».

Панічно зойкнувши, Джозефіна різко озирнулася, майже чекаючи на потвору, яка от-от вистрибне із заднього сидіння. Але там лежали лише якісь музейні папери та порожня пляшка від води. Жодних чудовиськ, жодних маніяків. Вона відкинулася на спинку сидіння, і смішок, що злетів з її вуст, мав легкий відтінок істерики.

«Хтось намагається звести мене з розуму. Так само, як звели мою матір».

Вона вставила ключ у замок і вже збиралася завести двигун, як помітила ключ від багажника, що дзенькотів поміж інших. «Усю минулу ніч моє авто стояло на вулиці біля будинку, — подумала вона. — Відчинене, без охорони».

Жінка оглянула стоянку. Побачила у спітніле вікно, як на дорогу виходять власники того «Вольво» — молода пара з хлопчиком та дівчинкою років десяти. Хлопчик тримав на повідці чорного лабрадора. Або ж це лабрадор вигулював хлопчика — тягнув уперед, а той намагався не випустити повідець із рук.

Те, що вона була не сама, трохи заспокоїло Джозефіну, тож вона взяла ключі й вийшла з машини. Дощ крапав на непокриту голову, але вона заледве помічала, як холодна вода тече їй по шиї, всотується у комір сорочки. Жінка обійшла автомобіль і подивилася на багажник, намагаючись пригадати, коли ж відкривала його востаннє. Певно, під час щотижневої поїздки по продукти. Вона пам’ятала роздуті пластикові пакети, які стояли в багажнику, пам’ятала, як діставала їх і несла нагору, усі за раз. Нині багажник має бути порожній.

Собака почав нестямно гавкати, хлопчик крикнув на нього:

— Семе, та ну! Що це з тобою?

Джозефіна озирнулася й побачила, що він намагається тягнути собаку до родинного «Вольво», але пес нестримно гавкає на неї.

— Перепрошую, — гукнула мати хлопчика. — Не знаю, що на нього найшло.

Вона забрала в сина повідець, потягла пса до автівки, він заскавучав.

Джозефіна відімкнула багажник. Він піднявся.

Побачивши, що всередині, вона відсахнулася, хапаючи повітря. Дощ рівно бив її по щоках, просочував волосся, лоскотав крижаними пальцями. Пес вивільнився й рвонув до неї з істеричним гавкотом. Вона почула, як верещить хтось із дітей.

Закричала мати:

— Боже мій! О боже мій!

Батько набирав дев’ять один один, а Джозефіна, спотикаючись, відійшла до дерева й шоковано сіла у мокрий від дощу мох.

11

Мора Айлс завжди приїздила на місце злочину елегантною, о будь-якій порі і в будь-яку погоду. Джейн тремтіла у мокрих штанях, із волосся текла вода, і вона відчула укол заздрості, дивлячись, як судмедекспертка виходить із чорного «лексуса». Волосся Мори було гладенько зачесане, ідеальне, мов шолом, і навіть дощовик на ній видавався модним. Утім вона не провела останню годину на стоянці під дощем, як Джейн.

Мора проходила через стрій поліції, й копи з повагою відступали з дороги, наче вона була королівською особою. І, як королівська особа, Мора, рухалася цілеспрямовано й незворушно — до «хонди», біля якої стояла Ріццолі.

— Хіба Мілтон підпадає під вашу юрисдикцію? — спитала вона.

— Коли побачите, що ми маємо, то зрозумієте, чому викликали саме нас.

— Це авто?

Джейн кивнула.

— Воно належить Джозефіні Пульчілло. Вона каже, що тиждень тому загубила ключі — вирішила, що просто кудись їх поклала. Тепер же схоже, що їх могли вкрасти, і той, хто це зробив, отримав доступ до її автомобіля. Що пояснює, як саме це опинилося у багажнику. — Вона розвернулася