Читати книгу - "Карта днів"

він наляканий. Він каже: «Френку, збирайся», – а потім чимдуж тягне мене надвір до машини. Я в піжамі, і вже і я наляканий. Тому що зазвичай мій батько не боявся нічого. Нічого. Отже, ми на машині вилітаємо з того паркувального майданчика, наче за нами женуться зомбі, але не здолали ми ще й пари кварталів, як відчуваємо удар – бум! – і машину зносить, наче щось ударило нас у бік. Тільки навколо не було інших машин. І тато зразу ж різко пригальмовує та повертає в поле. Там вискакує з машини та каже мені: «Пригнись, Френку, не висовуйся». Але я не можу відвести погляду, і наступне, що я пам’ятаю, як він раптом злітає в повітря, наче зверху його різко підняло щось невидиме. Тоді він почав видавати страшні такі горлові звуки, і оте «щось» упустило його на землю. Але він і далі продовжив оте своє пекельно жахливе, наче звіряче, гарчання. А його очі – я бачив їх у світлі передніх фар, – його очі закотилися під лоба, тільки білки видно. І одяг його весь заляпаний якимось чорним лайном. І я вибігаю з машини, і як припустив, не розбираючи дороги, прямо в кукурудзяне поле. Не озираючись. Думаю, в якийсь момент я знепритомнів, тому що наступне, що я пам’ятаю, це я вже в ліжку в нашому мотельному номері, а поряд мій тато, Ейч та ще двоє чи троє. І вони дивні такі. Вони всі замащені брудом та кров’ю, а запах… боже, запах. А один чоловік – я ніколи не забуду, – він узагалі не мав обличчя. Просто маска зі шкіри. Я був такий наляканий. Надто наляканий, щоб навіть закричати. А тато й каже: «Усе окей, Френкі, не бійся. Ця тьотя хоче поговорити з тобою, не бійся». А та жінка, вона була як ця… – і мій тато показав жестом на пані Сапсан, котра в якийсь момент прочинила була двері та напівпросунулася до кімнати, слухаючи розповідь. – Вона зробила зі мною щось таке, що наступного дня я майже нічого не пам’ятав. Наче то був просто поганий сон. І після того мій тато більш ніколи про це не говорив.

– Імовірно, вона стерла вашу пам’ять, – сказала пані Сапсан. – Та, здається, вона не довела справу до кінця.

– Господи, я хотів би, щоб довела, – сказав мій тато. – Мені роками снилися жахіття. А потім протягом деякого часу мені здавалося, що вони нарешті минулися. Але, як видно, мій батько був сказав їй не видаляти ті спогади повністю. Такий собі прояв садизму щодо дитини, вам не здається? Бо частина його хотіла, щоб я знав. Це було схоже на… шкільну дошку, яку нібито витерли, але якщо досить добре придивитися, то все ще можна щось прочитати. Але я не хотів того читати. Я не хотів того знати. Тому що я дійсно, дійсно не хотів, щоб оте все було правдою про мого батька. Щоб він був… таким.

– Ти просто хотів нормального батька, – сказав я.

– Точно, – відповів тато, ніби я його нарешті зміг зрозуміти.

– Але він не був таким, – додав я. – Як і я.

– Скидається на те. – Він припинив ходити та всівся на край ліжка, трохи нахилившись у протилежний від мене бік.

– Ваш син – хоробрий та обдарований юнак, – холодно зауважила пані Сапсан. – Ви б мали пишатися ним.

Батько щось пробурмотів. Я перепитав у нього, що він сказав.

Він звів на мене очі, і в тому погляді було щось таке, чого не було ще за мить до цього. Це було щось схоже на огиду.

– Ти зробив свій вибір.

– То не був мій вибір, – відповів я. – Просто я таким є.

– Ні. Ти сам вибрав їх. Ти сам вибрав цих… людей… над нами.

– Це не мусить бути так. Або-або. Ми можемо співіснувати.

– Скажи це своїй матері, котра кричала, наче божевільна! Скажи це своїм дядькам, котрі… де? Що ви з ними зробили?

– З ними все добре, тату.

– Нічого не ДОБРЕ, – проволав він, зіскакуючи знов на ноги. – Ти все знищив!

Пані Сапсан, яка весь цей час усе ще стояла на порозі, вітром влетіла до кімнати, а Бронвін відразу ж за нею:

– Сядьте, пане Портман…

– Ні! Я не житиму в божевільні! Я не піддаватиму свою сім’ю цьому безумству!

– У нас вийде, – звернувся я до тата, – кажу тобі…

Він стрімко кинувся до мене, і я на мить подумав, що він хоче вдарити. Але він враз спинився.

– Я зробив свій вибір, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свій, – батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми і стояли навпроти одне одного, лице в лице.

– Я й досі твій син, – прошепотів я.

Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтіли його губи, наче він збирався щось сказати. Натомість він розвернувся, підійшов до свого стільця та знову сів, обхопивши голову руками. На якусь мить у кімнаті стало тихо. Чути було тільки батькове нерівне, уривчасте дихання.

Нарешті я спитав:

– Скажи мені, що ти хочеш?

Він, не дивлячись у мій бік, підвів голову й торкнувся пальцем своєї скроні.

– Давайте, – прохрипів він. – Стирайте. Ви все одно збиралися це зробити.

І я миттю впав у відчай.

– Ні, якщо ти не схочеш. Ні, якщо ти думаєш…

– Це те, що я хочу, – промовив він, дивлячись на пані Сапсан. – Але цього разу доведіть справу до кінця.

Він розслаблено відкинувся на спинку стільця, і його очі, здавалося, світилися зсередини.

Пані Сапсан подивилася на мене.

Я відчув, як ціпенію з голови до ніг.

І я кивнув їй. А потім залишив кімнату.

***

Емма зупинила мене, коли я біг сходами вниз.

– Ну, як ти? Як усе пройшло?..

– Зі мною все добре, – відповів я.

Звісно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.

– Джейкобе, будь ласка, поговори зі мною.

– Не зараз, – відказав я.

Мені було необхідно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретніше, то мені просто необхідно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вікно машини, яка мчить на повній швидкості.

Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотів бачити виразу її обличчя. Я пробіг мимо матері, що лежала на дивані, уся така зіщулена, та мимо ватаги моїх друзів неподалік, які були