Читати книгу - "Сабіт. Її перевертень, Влада Калина"

Розділ 11

Сабіт

Дівка що думала, що я її так просто відпущу? Вона мені цілу ніч снилася, воно і не дивно, адже спала майже поруч, в моїй кімнаті… Так і не відповіла, що робила тут, і навіщо приперлася. Ну, якщо вже тут, то нехай не розслабляється… по працє своїми тендітними рученятами, можливо потім дозволю їй по працювати і ротом. Хочу дізнатися чи варта вона того, щоб за нею ганятися по лісі. І чому Ворон так хоче отримати цю хвойду? Мабуть вона гаряча в сексі, але так вдало це приховує. 

- Не бійся, пальця не відкушу, - посміхнувся. Вона завмерла з цією ватою в руці. Мабуть хотіла мене нею вдавити… Ця шмара навіть не знає, що втрачає. Не така вже й і каторга торкатися мене. Деяким бабам подобається.

- Ти невихований гад, який змушує мене займатися тут Бог зна чим, - я відчув мокру вату на своїй нижній губі. - Я не твоя доглядальниця, а ти не інвалід, можеш і сам…- продовжувала бурмотіти відвівши погляд, ніби соромилась зустрічі з моїми очима. Цікаво чому? Боялась, того, що я міг прочитати там?

Проводячи ватою по верхній губі, доторкнулася пальцем до неї, і я навмисне провів язиком по ньому, а потім торкнувся губами ніби цілуючи. 

- Що ти робиш? - не злилася, не кричала, говорила так, ніби їй це подобалось. О, дитино, я знаю що я роблю.

- Хочеш ще? - запитав коли дівка забрала руку.

- Н-н-ні…- якось невпевнено прозвучало це її "ні."- Будь-ласка краще не потрібно. Краще я піду, - вже майже підвелась з ліжка, але я встиг схопити її за ту ж руку, яка щойно торкалася моїх губ. За секунду притягнув до себе, і наважився поцілувати.

Нічна гостя хотіла вирватися, але після того, як я загарчав від болю… затихла. Мабуть боялася знову зробити мені боляче.

Її пухкі губи, що так спокусливо були приоткриті весь час, накінець-то вгамовували мій "голод," до якого мене ж і довели. Неможливо було дивитися на них, не захотівши впитися в них.

Дівка як не дивно відповідала на мій, не гарячий, не грубий, не жадний поцілунок. Я намагався контролювати себе, та робив це помалу, насолоджуючись кожною секундую, кожним міліметром її солодких, зі смаком шоколаду губ. Що? Шоколаду? Мені цей смак дещо нагадує… 

- Ти що пила мій коньяк зі смаком шоколаду? - взяв в руки її обличчя, та чекав відповіді.

- Ні.

- Ні?! - я засміявся. Краще б цього не робив, відразу заболіло в животі, там де були шви. - Ні? - Обманює навіть очей не відводить. Оце актриса. Хоча їй ще потрібно в цьому потренуватися.

- А твої губи говорять про інше.

- Відпусти, - своїми долонями вперлася в мій торс, та відійшла так швидко, ніби її струмом вдарило. - То мені тітка Марина щось наливала уночі на кухні.

Дівка пішла до дверей не озираючись. Може і не обманює. Сама навряд-чи б шукала там той коньяк.

 - Що ви робили уночі на тій кухні? - запитав, коли вона торкнулася до ручки дверей.

- Хвилювалися за тебе, - відчинила двері навіть не глянувши на мене.

- І ти теж? Теж хвилювалася?- вирішив добити її цим питанням.

- Ще чого!!! Навіть і не мрій!!! - вийшла геть.

Через хвилини три, до кімнати зайшов Зеник. 

- Ви вже прокинулись?

- Майже… розбудили.

Розбудив кри цієї дикарки, що накивала п'ятами. Тікала ніби від Демона якогось. Може і не демон, але ще те чудовисько.

Можна подумати я знущався з неї… так, трішки палку перегнув, коли поліз цілуватися, але це було варто того. Тепер я розуміє, чому Ворону потрібна ця дівка. От тільки-но промайнуло в голові те, що вона мені теж потрібна. Я не заспокоюсь доки не доведу справу до кінця. Поцілунок це тільки початок.

Ще вчора думав, що потрібно вигнати її з дому до повного місяця але зараз, я змінив свою думку. Я хочу щоб незнайомка лишилася. Так, я хочу цього. Я хочу її! 

- Щойно бачив, як дівка виходила з вашої кімнати. Що вона робила тут?

- Це я тебе хотів запитати. Це ти мене так охороняєш?

- Я пів ночі під дверима просидів, прислухався чи ви не кричите, - підійшов ближче. - Спати хочу… А Марина так взагалі на кухні за столом спала… п'яна. Я її в такому стані вперше бачу. Я гадав, що ця жінка не п'є.

- І не вона одна така. Доречі де вона?

- На кухні возиться, сніданок готує.

- Добре, хай готує. Мені їсти не можна, але ж тут ще людей до хрена… Допоможи но мені підвестися дійти до туалету…

 

Під вечір я вже вставав, та намагався ходити. Не можна довго лежати, потрібно розходитися. Зізнаюсь, скільки разів був у схожому стані (підстрелений, підрізаний…) але кожного разу цей біль ніби як новий. Кожного разу болить по новому, по іншому. Одним словом - все як вперше. 

- Я чув ви в запой зайшли, - засміявся я стоючи в дверях кухні. Тітка Марина аж руки підняла до гори з переляку. Вона просто стояла до мене спиною і не помітила.

- Господи! - приклала руку до серця.

- Не він, це всього лиш я, - малими кроками проходив далі. На кухні так щось смачно пахло, що у мене живіт скрутило. Стільки часу не жрав, і ще дня два не можна. А, про воду я взагалі згадувати не хочу… в роті пересохло навіть слини вже нема.

- Сабіт, ти мене що до серцевого нападу хочеш довести? Прикрадаєшся як кіт, - стояла навпроти з ложкою в руці.

- Здається там щось пригоріло, - кивнув на сковорідку, що стояла на плиті позаду її спини.

- От, халепа!!! Котлети! - Марина кинула ложку на стіл, замість неї взяла дерев'яну лопатку.

- Тож де наша гостя, якщо її так можна назвати? - відсунув стілець і присів. Дивився десь у вікно, за яким було видно захід сонця. Жовто рожеве з фіолетовим відтінком небо, яке так манило до себе мій погляд. Сонця майже не було видно за високими деревами, а саме, за лісом, що знаходився в ста метрах від вікна кухні. Звісно ж тут жити ось таким дикуном не весело. Ніяких розваг, хіба що ловити браконьєрів по лісі. Ніякого пристойного виду з вікна, але завжди свіже повітря з запахом ягід та хвої. А, ще мені дуже подобається коли зранку співає мабуть з тисячі птахів, що живуть на деревах. Іноді вони будять мене, а іноді я сплю п'яний і ні хрена не чую. Спочатку мене все тут бісило, та дратувало, але згодом я вкорінився і звик до цих дивних звуків, співу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍