Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 18

Покінчивши із справами, Богдан узяв у руки смартфон і знайшов у контактах телефон Кірєєвої.

Він постійно думав, як вчинити з Мирославом.

Варіантів було декілька.

По-перше, залишити хлопця у спокої і більше не думати про відносини з ним.

Не піддаватися на провокації, а якщо Мирослав наполягатиме, то пригрозити йому чимось, розголосом, наприклад.

По-друге, забути про цей аномально дорогий байк.

Подумаєш, у Мирослава є якийсь багатий друг. Можливо, свого часу Мирослав, як то кажуть, мав «папіка». Він хлопець дуже симпатичний, з характером, Богдан не тішився надіями, що він одному йому сподобався. Напевно, у Мирослава був великий вибір…

Коханець зі статками міг подарувати йому іграшку.

На цій думці Богдан трохи запишався. Мирослав міг бути з якимсь багатієм, але хотів він саме його…

Нарешті, третій варіант полягав у тому, щоб і з Мирославом розставити крапки над «і», і можливе задоволення не втратити, дізнавшись усе, що можна, про цей чортів дорогезний байк.

До третього варіанту Богдан схилявся більше за все.

Він згадав про Кірєєву. На самому початку вона щось белькотіла про «проблемний характер» Мирослава і «інциденти в минулому». Богдан не спитав, бо… Та начхати йому було на випадкового незнайомця, якого йому підсунули за державною програмою під бік.

Тепер — інша річ.

Прочистивши горло, Богдан натиснув кнопку виклику.

— Лідо Анатоліївно, день добрий, — сказав він після «алло», — Це Романов. Не відволікаю?

— Що ви, для вас я завжди вільна.

— Дякую вам за це, — він витримав ввічливу паузу. — Я хотів уточнити кілька моментів стосовно Мирослава.

— Щось трапилося?

Так, трясця тобі, ще й як трапилося.

— Ні, просто ми хочемо… У моїй прес-службі думають організувати з ним невелике інтерв'ю…

— Прекрасна ідея, — випередила його Кірєєва.

— Так. Я сьогодні згадав, що ви говорили про проблеми у Мирослава. Можете розповісти докладніше?

На кілька секунд у трубці запанувала тиша.

— Проблеми? — ледь не зойкнула Кірєєва. — Насправді, я не зовсім розумію… Мирослав дуже розумний хлопець, він не те щоб створював проблеми, скоріше… В нього такий характер, він у нас прямолінійний, якщо йому хтось або щось не подобається, він одразу заявляє про це. Посперечатися любить з будь-якого приводу, а іноді й без… Були сварки, конфлікти з однолітками раніше.

— Це все?

— Він вразливий, хоча це помітно не одразу. Але як і всі діти, які виросли без батьків, Мирослав вважає себе негідним, розумієте? Ким би не були батьки, з яких би причин вони не залишили дитину, для малюка — це мама і тато, яким він не потрібен. Повірте, ця травма живе у кожному. Мирослав не виняток. Тому він майже не зближується з людьми, мабуть, підсвідомо побоюється, що його знову відштовхнуть. І якщо це трапляється, то Мирослав ще більше закривається. Тому не хвилюйтеся, якщо Мирослав поводиться відчужено. Це його спосіб захисту від горя.

Вислухавши монолог Кірєєвої, Богдан завмер, дивлячись у вікно.

Якось так вийшло, що він майже цілий тиждень думав про Мирослава і розглядав його лише як сексуальний об'єкт, а не як людину з характером, світоглядом та звичками. В яку моральну яму з гівном він взагалі скотився? Богдан не думав про те, яким було дитинство Мирослава, його юність і почуття, не переживав, що образив хлопця. Все, що цікавило Богдана — це сраний байк і репутація.

— Що трапилося з батьками Мирослава?

— Ну, у нього тільки мама була й та… Неблагополучна, якщо хочете. Я не збираюся нікого засуджувати… — Кірєєва замовкла, даючи зрозуміти, що саме цим і займалася. — Добре, що хоч дитину до нас принесла, а то знаєте, як буває… Коли ми малюків знаходимо на вулиці ледь живими, я просто не розумію, як можна було так вчин…

– У матері Мирослава не було грошей?

– Саме так, не було грошей, щоби підняти його на ноги. Я з нею не знайома. Але чула від інших, що якось вона принесла на поріг малюка. До речі, леді була непогано одягнена. Ну, мабуть, це навіть на краще, що вона його покинула. Якщо любові до дитини немає, то й гроші не допоможуть, це моя думка, якщо хочете знати. Мирославчик зараз сам будує майбутнє та цілком успішно.

Потягнувшись до олівця, Богдан затиснув його між пальцями. Ось він, слушний момент.

— Йому хтось допомагає?

— Я таких не знаю. Але він має стипендію. Ще він казав, що в Інтернеті підробляє.

— В інтернеті? Ким?

— Я не знаю, вибачте. У нас у дитбудинку шістдесят сім дітей, і вони, на відміну від Мирослава, потребують уваги…

— Я вас зрозумів, і… Вибачте, дзвінок по другій лінії, я ще передзвоню, — обірвав він її.

Богдан відклав телефон і накрив обличчя рукою. Багатенький хлопчик, крутий байк, стильний одяг, але виріс у дитбудинку; а ще Мирослав абсолютно не соромився своїх бажань та знав, як спокушати чоловіків, був досвідченим у свої двадцять два. Ні, для цього недостатньо папіка. Невже він працював у ескорті?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍