Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

РОЗДІЛ 7

Шейлін

– Едано! Едано, накривай на стіл! Наші наречені завітали! – варто було мені тільки з'явитися у вітальні, як мати підскочила з диванчика і почала роздавати вказівки, а на її губах тієї ж миті з'явилася приторна усмішка. – Берт! Берт, у нас гості!

Мати вся сяяла та світилася. На ній красувалася нова сукня, волосся зачесане явно вмілою рукою майстра, а на шиї блищить кольє.

Вона що, продала мою кімнату якійсь людинці і на ці гроші вирішила себе побалувати?!

І ситуація навколо була, м'яко кажучи, не звична. Підлога натерта до блиску, на комоді з темного дерева з'явилися живі квіти, на столику красувалася ваза з фруктами та пляшка вина... І що за Едана тепер у нашому домі?

– Я прийшла одна, – вирішила трохи остудити запал моєї матусеньки. – І хто така Едана?

Прислуга зникла з нашого будинку п'ять років тому разом із самим будинком, і матері довелося самій осягати ази домоводства та кулінарії, бо ми з сестрою того року жили в академії. Звичайно ж, вона нікому не зізнавалася в тому, що займалася такою брудною, на її погляд, роботою.

– Едана наша нова покоївка! – обличчя матері відразу скисло, награна радість зникла. – Чому ти одна?! Ти посварилася з Рашем? Зганьбила нас?! Вічний вогонь! Шейлі, ти не думаєш ні про кого, окрім себе!

Вона вп'ялася в мене палючим поглядом.

– Я теж дуже рада тебе бачити, мамо, – схрестивши руки на грудях, викарбувала я. – Ми не сварилися. Наші стосунки з Рашем навряд чи взагалі можна ще зіпсувати. Влаштує тебе така відповідь?

– Тоді навіщо ти прийшла? – щиро здивувалася мати. – Твоє місце поряд із чоловіком! Хіба ти не розумієш, який шанс тобі випав? Цей шлюб урятував нас! Слава жерцям! Батькові запропонували нову роботу! Кейті поновилася в академії! – мати понизила голос і зашипіла. – Все, що від тебе вимагається – народити здорового сина. Сподіваюся, ти викинула з голови ці свої думки про розлучення?

Так ось звідки покоївка, ось звідки ця радість у її очах. Вона хотіла повернутися до колишнього життя, знову стати частиною світського суспільства, в якому оберталася останні сто років... От тільки навряд чи це суспільство її прийме!

– Ти ніби не бачиш, що відбувається навколо, – я промовила їй у тон, відчуваючи як кінчики пальців обпалило магією. – Я не потрібна Рашу. І він ніколи не забере позови проти батька. І...

– І це твоя вина! – обличчя матері почервоніло, ніздрі роздулися, голос здригнувся. – Жінка має вміти проявити хитрість, де треба, щоб...

Клацання дверей обірвало гнівну промову матері.

– Медлін! – голос батька промчав по кімнаті, змушуючи матір підтиснути і без того тонкі губи. – Допоможи Едані накрити на стіл. Швидко.

Мати коротко кивнула і, підхопивши спідницю, пішла насамкінець кинувши в мій бік повний люті погляд. І варто було їй тільки втекти за дверима, як батько втомлено посміхнувся, від чого на обличчі з'явилася тонка сіточка зморшок. За останні п'ять років він постарів наче на п'ятдесят! Такий рідний, зараз він став ніби... чужим! Мов загубився у своїх думках, у спогадах. Про що він думав? Що приховував?

Батько коротко кивнув, запрошуючи мене сісти, але наступної миті посерйознішав, його обличчя витяглося, а брови зійшлися на переніссі. Він скоротив відстань, що розділяла нас, і підхопив мою руку.

– Ренгаль? – Його погляд звернувся до браслета, який трохи помітно стиснувся на зап'ястя. – Звідки він у тебе?

– Подарунок... – Затнулась, знаючи, що мої слова ранять батька. – Весільний подарунок від лієра Райраша.

На коротку мить батько скривився ніби від ляпаса, а потім відпустив мою руку і попрямував до столика з вином.

– Ренгаль прийняв тебе, – він заговорив здавлено, наповнюючи келих вином. – Що ж, добре. Сильний артефакт, сильний захист.

– І чому він мене прийняв?

– Тому що ти гідна пара Рашу. Тепер ти справжня Хеймар.

– Я не можу бути Хеймар! Тату, він не забере позови. Нічого не змінилось! Він не переносить усю нашу родину! – я зібралася з духом і випалила. – Розкажи мені. Розкажи, що трапилося п'ять років тому у... Сірих землях?! Якщо ти не винен, то чому ти мовчиш?

Келих із гулким стуком ударився об стільницю.

– Сірі землі? Он як?! Не лізь туди, куди не просять! – у його голосі пролунав рик. – Розмову закінчено, Шейлін!

– Але мені потрібна відповідь! – Я не збиралася здаватися і вирішила викласти все, що встигла дізнатися. – Він позбавив нас всього, дому, твоєї роботи...

– Я сам пішов з роботи, – викарбував батько мені у відповідь. – Раш ні до чого.

– Але навіщо?! Якщо ти не винний! Чи ти... ти знаєш, хто позбавив життя лієра Райраша?

– Якби знав, якби розгадав, – батько розвернувся, в його очах застиг біль минулого. – То все склалося б по-іншому.

– Але ж ти ні в чому не винен!

– Я винен перед Рашем, Шейлі. – Батько перебив мене. – І перед його батьком. Мій друг... загинув, рятуючи моє життя. І це все, що ти маєш знати.

І це був удар у саме серце. Я завмерла на місці, забувши як дихати і відчуваючи як по шкірі прокотилася вогненна хвиля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍