Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 11.1

Зустрічаємося з одногрупниками біля аудиторії. Усі свіжі та радісні. Ще не обтяжені домашками, лекціями, до того ж зі свіжими враженнями – як я провів канікули.

— Що тобі батьки подарували на Новий рік? — запитує Селезньова.

— Ось, — вказую на золотий кулон у себе на шиї. Він відкривається і там наше сімейне фото. Друга сторона порожня, поки у мене немає ще одного відповідного знімка.

— Дуже гарно, — відповідає вона, розглядаючи серце на витонченому ланцюжку, — а мені квиток на концерт. Я була вражена! Квитки розпродали ще влітку, навіть не знаю де вони його відкопали! — вона така радісна, емоцій сила-силенна і я тепло їй усміхаюся.

— Чудово, — кажу щиро, — їздила додому на канікули?

— Авжеж. Як же добре вдома! — видихає Олена і по мрійливому виразу я розумію, що вона вже там, на концерті.

— А концерт коли? Чи вже був?

— В цю суботу! Я так чекаю! — вона навіть у долоні плескає. Кумедна, але дуже щира.

— А мені ось епл вотчі подарували, — хвалиться Ксюха, яку, до речі, ніхто не питав, — залишиться в мене навіть за рік, не те що квитки.

— Зніми пару пісень на телефон! — прошу Оленку, щоб підтримати, при цьому повністю ігноруючи Федорову, — я теж уявлятиму, що слухаю «Калуша» наживо.

Селезньова знову світиться і киває, а до нас підходить Тая.

— А тобі що наш викладач подарував?

— Яка тобі різниця, Ксюшо? — спокійно тримає удар моя подруга. Вона вже не та м'якотіла дівчинка, яку з неї зліпили батьки.

— Ну як… цікаво, — та веде плечима, але погляду не відводить.

— Коли менше знаєш, спиш спокійніше, — з м'якою посмішкою відповідає Тая, а я пирскаю.

— Навчи мене так культурно відшивати людей, — шепочу Жаровій на вухо, і ми сміємось.

— Таю, — знову чіпляється Федорова.

— Ксюх, — повертаю голову в її бік, — а ти вже сесію здала чи, як і раніше, претендентка на виліт? — вона мені набридла, чесслово. — Якщо ні, то прибережи свою дотепність для Кожедуба.

— А ти що, її адвокат? — кидається і сичить. Наче дочекалась, нарешті, реакції.

— Я краще. Все, Ксень, відчепися. Не маю на тебе настрою, — і пирхаю, махнувши рукою.

Прибігає староста, відкриває аудиторію. А я все ще про себе лаюся з Федоровою. Це ж треба такою гидотною бути!

Сьогодні полегшена версія лекцій. Адже викладачі теж після канікул і їм теж ліньки, хоч і розгойдуються швидше за нас.

Після перших двох пар маємо відкриту конференцію для тих, хто йде на магістратуру. Тая на магу не йде і до зали я входжу без неї. Поруч плюхається Вітров.

— Привіт, цікава Аріна.

— Привіт, солоденький, — не глянувши вітаюсь з ним, — ти чому тут? На другий рік плануєш?

— Я знав, що ти будеш, тому і прийшов, — бічним зором помічаю, як він знизує плечима.

На нас обертається і піджимає губи Федорова, що сидить через два ряди попереду. Бачу, як щось шепоче Тані, трохи підводиться, але, знову стрільнувши очима в Макара, все ж таки залишається на місці. Видно, що хотіла б пересісти, але після його прямої відмови біля «Ребра» це було б занадто навіть для неї.

Сидельцев мовить із виглядом знавця. Наче він один у світі пройшов через усі бурі та негаразди і став аспірантом. Нескінченно підкреслює, наскільки був складним його шлях, як багато він старався і дерся, щоб досягти цієї вершини і не втрачає можливості згадати, який вдячний стінам рідної альма-матер за надану довіру. Після розсипається у подяках ректорату, деканату та окремо Борису Петровичу Рябову, нашому декану. Його виступ – справжній фарс. Чутно зітхання студентів, Макар навіть рукою очі прикрив. Тільки піти ніхто не наважується, все-таки тут присутні всі важливі персони нашої кафедри, а Вітров, судячи з усього, чекає лише одну важливу персону, тому титанічними зусиллями утримує свій зад на сусідньому стільці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍