Читати книгу - "Зваблені ненавистю, Ерін Кас "

Розділ 10 «Випадкова удача»

Вероніка

Краще ненависть… Та її в мені стільки, що вистачить на усіх. Безсонна ніч зробила свою справу, я роздраконена до межі. Єдиний вихід — це втеча. Складала план і кожного разу впиралася в невідомість. Як далеко до міста? Чи допоможе мені хтось по сусідству, якщо докричуся? Чи поряд хтось взагалі живе?

— Привіт, — голос лунає настільки несподівано, що я аж підскакую. До кімнати зазирає усміхнена блондинка. Постукати забула, але поріг поки не переступає. — Я прийшла знайомитися, — не отримавши від мене відповіді, все-таки заходить.

— Я не запрошувала, — з підозрою дивлюся на неї.

— Вітя сказав, що ти в цій кімнаті гостюєш.

— Гостюю?

— Ну, я в курсі, що ти сестра Олега, але про нього нам заборонено говорити, — сідає на ліжко. — Особливо з тобою. Я Еля.

— Веро… Єва, — бурчу тихо. — Я тут трішки зайнята і не чекала гостей.

— Субота, на вулиці чудова погода, хлопці м’ясо смажать, а я пропоную замовити на вечір суші чи якусь локшину. Прийшла з тобою порадитися.

— Чому зі мною?

— Чоловіки хочуть м’ясо. Рита на дієті, вона тільки п’є, а Марина з Яном аж ввечері мають приїхати.

— Хто такі Рита і Марина з Яном? — намагаюся в’їхати в потік її слів. З усього зрозуміло, що вони зібралися потусити.

— Рита — двоюрідна сестра Гриші. Правда, він чимось провинився перед Арсеном, тому вона приїхала сама. Всю дорогу гуділа над вухом, поки в таксі їхали. А Марина — дружина Яна. Ти ж його бачила? Трішки повний, — показує руками навколо себе коло.

— А-а-а, бачила, — розумію, що вона про безіменного бандюка. — А ти… дівчина Арсена?

— Я? — починає сміятися. — Якщо не рахувати Риту, у нього немає дівчини. Між ними… ну, ти зрозуміла. Колись десь перепихнулися і тепер вона хоче, а він тримає на відстані.

— І ви усі дружите? Працюєте разом?

— Працюємо і збираємося, коли є час та бажання. Я сестра Віті. Він не казав?

— Він небагатослівний.

— Це правда. З усієї компанії одна я не вмію тримати язика за зубами.

— Я помітила.

— То що замовимо? — дістає з задньої кишені джинсів смартфон. Мої очі, мабуть, загорілися надією, бо вона кидає на нього погляд й зітхає. — Тобі давати заборонено. Відповідати на питання теж, але дозволено познайомитися і погукати до нас відпочити.

— Ким дозволено? — дратуюся. — Головним людожером?

— Розумію твій стан, але, на жаль, від мене нічого не залежить. Арсен сказав, що тобі не завадить відволіктися. Сам приєднається ввечері, поїхав у справах.

— Я не люблю локшину та і суші не дуже, можна спрінг-роли замовити. З лососем та качкою, наприклад, — не хочу сваритися. Вона здається милою.  

— Класно, я не проти скуштувати, — кладе телефон на середину ліжка, заходить на сайт ресторану й починає гортати меню.

Робимо замовлення. Вона оплачує й пропонує прогулятися на вулицю. Ще зі сходинок помічаю в холі на дивані жінку. Дивиться в телефон, поклавши ноги на столик. Звернувши на нас погляд, зачіпається на мені. Сканує. Неприємна. Якщо Еля викликала симпатію, з цією все навпаки. В неї чорне волосся, зібране у високий хвіст, яскраво-малинові губи і, схоже, збільшені груди, які аж занадто вивалилися з розстебнутої чорної сорочки. — Рито, це Єва, — каже Еля.

— Бачу, — промовляє та, не звівши з мене погляду. Точно сестриця свого довбонутого братика. Зовні вони не схожі, але тон та манери однакові.

— М’ясо вже посмажили? Ми голодні.

— А їй можна виходити з будинку? — кидає в спину.

— А ти спробуй мені заборонити, — кинувши на неї погляд, йду за новою знайомою на вулицю.

— Ти мені подобаєшся, — тихо сміється Еля.

— Вже усе готово, — оголошує Віктор, побачивши нас. — Привіт, Єво.

— Привіт, — з цікавістю зиркаю на чоловіка поряд з ним.

— Це Ростислав, — без слів усе розуміє. — Росе, це Єва.

— Дуже приємно, — говорить чоловік. — Приїхав до Арсена, а потрапив на відпочинок. Та ще й у такій прекрасній компанії, — дивиться на Елю.

М’ясо має апетитний вигляд, пахне божественно, тому ми вчотирьох сідаємо за стіл й наїдаємося досхочу. Чоловіки багато говорять, але майже ні про що. Принаймні для себе я нічого корисного не почула. Потім ми трішки прогулюємося з Елею, у якої рот не закривається.

— Я багато говорю, так? — сама усе розуміє.

— Є таке, — усміхаюся.

— В тебе шикарне волосся, — проводить долонею по розпущеному волоссю. — Підійшла косметика? Я довго вибирала, Вітька вже психувати почав.

— А я гадала, що це його рук справа.

— Та де там? Він собі забуває купити, доводиться контролювати.

— Ви разом живете?

— Поки так. Квартира велика, в новобудові. Арсен допоміг. Брат каже, що віддасть мене заміж не раніше тридцяти, а до того часу буде контролювати, бо у мене в голові одні лахи та косметика.

— Ти ж знаєш, що подобаєшся Ростиславу?

— Знаю, — зітхає. — Він хороший, але мені подобається інший. Подобався, — виправляє себе, зробившись засмученою.

— Він є в цій компанії? — навіть не сумніваюся, що це Арсен. В них усіх на ньому якась повернутість.

— Вже немає. Це твій брат, — шокує зізнанням. — Але між нами нічого не було. Моя симпатія не отримала відгуку.

— Мені шкода, — неприємно бачити, як її сяйливі блакитні очі згасли.

— І мені. Дивно, що він нічого про тебе не розповідав, лише поверхнево. Та й про себе також. Мабуть, з самого початку мав план усіх обманути.

— Я… — хочу сказати правду, але боюся. — Якщо тобі стане легше, я нічого не знала. І не знаю.

— Не легше. Місяць був важким. Усі на ногах і день, і ніч. Арсен лютує, втомлений, змучений. Ох… А в мене ще й серце розбите. Підемо в будинок? Хочу прилягти.

— Так, я теж не проти, — мовчки повертаємося до будинку. Еля затримується біля Рити, а я підіймаюся до себе. Лягаю і на деякий час засинаю. Прокидаюся від стукоту в двері.

— Ти спустишся до нас? — зазирає Еля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍