Читати книгу - "Запасна наречена. У відпустку в інший світ, Анна Лерой"

Розділ 4 

Я сиджу без звуку і руху кілька хвилин, поки чийсь голос не вириває мене із заціпеніння. Це служниця із сусідньої кімнати запитує, чи все в мене гаразд. Що їй відповісти, чесно, я не знаю, тож пропоную самій зазирнути й перевірити, ну як пропоную — щось невиразне бурмочу. Звісно, жінка хапається за серце і злякано скрикує, а на її крик з'являється ще одна, а далі відвідувачів вбиральні стає дедалі більше. З'являються ще слуги, зазирають охоронці — чи хто це може бути у формі з нашивками і при чарівних жезлах, вриваються, розштовхавши всіх, орденці. Владно наказує розступитися тріскучим голосом Лендос. Я чую, як перемовляються присутні, а ще обурені крики тих, кому не дають пройти за оточення. Але ворушитися не хочеться. Я ніби потрапила в зону з гальмуванням, реакція запізнюється, ноги окремо, руки окремо, а голова взагалі пішла погуляти. Мене мало не з'їли!.. Чи не з'їли б?

— Як ви себе почуваєте? Можете говорити? — це до мене підпускають молоду жінку в синій формі, вона розкриває валізку і намагається запропонувати мені щось випити. Я спочатку морщуся, але погляд незнайомки співчутливий і прихильний. У стаканчику виявляється заспокійливе, пахне напрочуд знайомо — мелісою, на смак і того приємніше — свіже і легке. 

Я насправді вже не готова знепритомніти, але ліки дають сили нарешті моргнути й покрутити головою: у шиї хрумтить, спазм у горлі слабшає, тож я можу відповісти:

— Усе добре, просто я злякалася. 

— Що сталося? — продовжує розмову місцева лікарка чи медсестра, говорить вона м'яко і спокійно, професійним, так би мовити, тоном. І я не бачу сенсу щось приховувати.

— Тут були чудовиська, — відповідаю. — Не знаю, чи напали б на мене, але вигляд у них був загрозливий. Спочатку з'явилося щось, схоже на суміш птаха, собаки та крокодила, а другий — щось на кшталт лева з крилами...

— Химери, — я ледь не підстрибую, через шок я не помітила, як за спиною лікарки з'явився іссейл Морозко. А казали, що він зайнятий. Лікар несподівано для мене поступається місцем перемовника важливішій персоні. 

— Химери? — повторюю я за ним, згадуючи, що там про химер говорила Еллі. Щось створене з енергії сейлів? Але... — А чого вони такі страшні?!

Холодний погляд іссейла несподівано стає здивованим, через маску прориваються почуття. І Морозко з виразом ображеності цікавиться:

— Чому це страшні?

— Такі... суміш бульдога з носорогом, — не знаходжу я кращого визначення. Мій співрозмовник спантеличено хмуриться і зітхає:

— Сейло...

— Можна просто Ольга, — знизую плечима.

— Сейло Ольго, — вперто повторює він. — Химери можуть бути різних форм, але здебільшого це образи звірів, що існують або існували на Витоку. Хоча, звісно, відмінності є, але не такі й великі. Наприклад, забарвлення. 

— Добре, — погоджуюся. — Але чому вони до мене причепилися?

— А це вже не ваша турбота, вони не повинні були вас лякати або взагалі показуватися. Це суворо заборонено! — Морозко зводить брови, знову стаючи людиною-цеглою, ой, тобто скелею. — Це означає, що їхні господарі не здатні тримати свої бажання під контролем! Не турбуйтеся, визначити порушників буде не складно. Особливо якщо ви їх намалюєте. 

— Так я ж сказала, на що вони схожі! 

— І що таке кро-ко-дил? — смикає бровою Морозко і в очікуванні нахиляє голову трохи в бік. І — дідько! — коли він не зображує холодний мерзлий камінь, він цілком привабливий чоловік. Мало того що привабливий, так ще й, судячи з реакцій, старший за тих самих наречених, тобто квіточка, що розпустилася, а не бутон якийсь!

Але я одразу подумки б'ю себе по руках, цим індивідом тільки милуватися і можна. Як там Еллі казала: в іссейли йдуть потужні і давно і глибоко одружені. А на одружених я можу тільки подивитися й білою заздрістю позаздрити тій, яка такого красеня відхопила.

— А... А, крокодил — це хижа тварина, плазун, водиться у водоймах, має тверду шкуру і величезні щелепи. Ну, така собі ящірка, тільки більша й небезпечніша.

— Що таке ящірка? — уточнює він таким тоном, що тут і глухому ясно — знущається. Я миттєво надуваюся, щоб висловити все, що здійнялося зсередини: адже я точно не винна, що до мене всілякі чудовиська сповзаються і навколо мене хороводи водять, це їхня провина — господарів чудовиськ. І залишки страху випаровуються від бажання підняти голос і розписати все від і до — і що таке ящірка, і що деякі люди дятли, а дехто ще й той одуд.

— Ну, знаєте!.. — починаю тираду і здуваюся, бо в очах Морозка на мить бачу суто людське співчуття, що одразу змінюється суворим і непроникним виразом. Ну а ще до мене доходить розуміння, що в різних світах дещо має відрізнятися, наприклад, тварини. І назви рослин місцевих мені теж, я впевнена, нічого не скажуть, абракадабра як є. Механізм, через який я розумію місцеву мову, мені невідомий. Але добре, що він є. Так що в результаті я здаюся: — Я вас зрозуміла. Треба намалювати, я намалюю. 

Щоправда, доводиться промовчати, що художник із мене ну м'яко кажучи поганий. Але лева-то я зображу, так?

— Чудово, — киває Морозко, тобто іссейл Фос, і простягає мені руку. — Прошу.

Я з радістю вчіпляюся в його руку, інакше вставатиму довго, нудно і не так гарно. Чоловіча долоня приємно гаряча, тверда, хватка впевнена і сильна. Раз-два — і я вже стою на ногах, але ось мою долоню так само Морозко тримає у своїй долоні, і його пальці начебто ще гарячішими стали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍