Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

саме до збирання березового соку і садіння картоплі, одного з основних експортних продуктів регіону та найважливішої для селянина продовольчої культури. Чорнобиль, розташований на відстані 16 кілометрів від Прип’яті, продовжував функціонувати як адміністративний центр традиційно сільського регіону. У суботньому випуску «Прапора Перемоги» було опубліковано цікаві статті, присвячені двом темам. Як виявилося, у березових лісах поблизу населеного пункту Дитятки — села, що південніше від Чорнобиля, яке в майбутньому послужить назвою для головного в’їзду в Чорнобильську зону відчуження, — бригади місцевого лісогосподарства зібрали 90 тонн березового соку, доставивши все закупівельникам. Місцеві ж колгоспи конкурували між собою в садінні картоплі. Ураховуючи назву, символічно, що лідером став колгосп «Перемога» з правлінням у селі Стечанка, яке доживало свої останні дні — його мешканців незабаром евакуюють.

Утім, найбільш важлива інформація, опублікована чорнобильською газетою, стосувалася різних сортів картоплі для садіння. Два спеціалісти, один — з київського науково-дослідного інституту, а другий — з чорнобильського центру насінництва картоплі, пояснювали переваги і недоліки кожного сорту. Цікаво, що ця тема була не менш важливою й для багатьох жителів Прип’яті, частина з яких мала дачі за містом, займаючись садінням там картоплі та інших овочів. Однак ще більша група жителів Прип’яті — переважно молодих хлопців і дівчат з бригад Василя Кизими — приїжджала у свої села, щоб допомогти батькам. Цінні поради про найкращі для садіння сорти картоплі — найкраще, що вони могли б запропонувати і батькам, і собі, адже протягом довгих зимових місяців у своїх міських квартирах покладатися вони будуть саме на продукти, надіслані з батьківських ділянок.

Нарешті — найголовніше. Прийдешні вихідні мали стати початком затяжного святкового марафону: 1 травня було Днем міжнародної солідарності трудящих, офіційним святом в СРСР; православний Великдень, офіційно ігнорований владою, але не серед населення, припадав на 4 травня; тиждень після цього теж був коротким, адже дата 9 травня, що знаменувала перемогу у Другій світовій війні, вважалася офіційним святом, яке широко відзначала і влада, і звичайні люди. Таким чином, п’ятниця, 25 квітня, була останньою можливістю вирішити всі незакінчені справи, доки святковий настрій не охопить місто, фактично відклавши роботу до середини травня.

*

Як і всі у Прип’яті, Віктор Брюханов із нетерпіння очікував спокійних вихідних. Хто-хто, а він точно потребував відпочинку. Після приїзду з Москви Брюханов працював не покладаючи рук, і додому повертався виключно для сну. Тепер він матиме можливість насолодитися теплою погодою і природою. Якось одного разу, коли на початку квітня він і його дружина Валентина купалися в річці, вони побачили у воді двох лосів — досвід, відверто кажучи, незабутній. Хто знає, можливо вони зустрінуть тварин знову. Та найголовніше, що їхня донька Лілія з чоловіком уже їхали до батьків із Києва.

П’ятниця, як завжди, видалася складним днем для Брюханова, але жодних ознак неприємностей, що могли б зіпсувати вихідні, не було. Радіоактивні витоки тривали, та персоналові вдавалося тримати все під контролем. Не було ніякої потреби зупиняти роботу будь-якого з реакторів для розв’язання проблеми, як це сталося кілька тижнів тому на Запорізькій АЕС, де працювали два енергоблоки, а ще один перебував на стадії будівництва. Сьомого квітня диспетчери ЗАЕС виявили радіоактивність в охолоджувальній воді, що надходила з реактора, — норма перевищувалася в чотирнадцять разів. Задля усунення неполадок адміністрація змушена була зупинити реактор на два тижні, заморозити будівництво незавершеного блока і взагалі припинити виробництво електроенергії, адже їхній третій енергоблок потребував ремонту. Чим все це завершилось? Відсутністю електроенергії, премій і багатьма питаннями з боку партійних та державних управлінців.

Чорнобильська атомна електростанція працювало згідно з графіком. ЧАЕС вважалася однією з найкращих у галузі, маючи в середньому п’ять технологічних аварій або відмов обладнання на рік. Адміністрація станції планувала зупинити 4-й реактор, однак це було зумовлено виключно регулярними перевірками системи і ремонтом відповідно до галузевих нормативних положень. Залежно від стану реактора подібні ремонтні роботи могли розтягуватися на кілька місяців, а частота зупинок визначалася Міністерством. І оскільки новий всесоюзний міністр енергетики та електрифікації Майорець був сповнений рішучості творити історію і прагнув добитися визнання партійного керівництва, інтервали між зупинками реакторів було збільшено, а час на ремонтні роботи скорочено. Збільшення виробництва енергії мало б порадувати вище керівництво, адже 1985 року ЧАЕС перевиконала плани майже на 10 відсотків не в останню чергу завдяки скороченню часу, виділеного на ремонт, проте 1986-го тепер уже вкрай необхідні зупинки мали скоротити виробництво електроенергії порівняно з попереднім роком. Місцевому партійному керівництву такий розвиток подій не подобався.

Водночас усе ж існувала низка галузевих стандартів, яку не могли ігнорувати ані партійні чиновники, ані міністр. У квітні настала черга 4-го енергоблока зупинитися для ремонту, і команда Брюханова була готова виконати свою роботу. Як часто трапляється в таких випадках, зупинку реактора збиралися використати для перевірки на низькому рівні потужності його численних систем. Одне з випробувань, яке планували провести перед припиненням роботи енергоблока, стосувалося парової турбіни і було розроблене для того, щоб знайти спосіб зробити реактор більш безпечним при АЗ-5 (аварійний захист 5-ї категорії. — Прим. перекладача) — процедурі аварійного відключення ядерного реактора, під час якої всі керуючі стержні автоматично опускаються в активну зону реактора, припиняючи реакцію. Ідея, покладена в основу експерименту, була доволі простою: у разі виникнення екстреної ситуації, яка б призвела до зупинки реактора, очікувалося припинення електропостачання, хоча блок ще потребуватиме енергії для перекачування холодоагента в перегрітий реактор і запобігання розплавленню останнього. Аварійні дизельні генератори мали вирішувати цю проблему і забезпечувати постачання вкрай потрібної для перекачування води електроенергії, однак вони вмикалися лише через 40–45 секунд після зупинки реактора, що спричиняло розрив при поданні і створювало потенційно небезпечну ситуацію. Проблему необхідно було виправити.

Вирішення запропонували інженери науково-дослідного інституту Донецька. Вони наголошували: подібно тому, як не охолоджується відразу після зупинки реактор, не припиняє свої оберти й турбіна, яка приводиться в дію залишковим тиском пари; енергію від обертання, яке ще продовжуватиметься, теоретично можна використати для виробництва електроенергії в кількості, достатній для покриття проміжку в 40–45 секунд. Утім, скільки саме триватиме обертання, спричинене імпульсом турбогенератора, і як багато енергії воно може дати — невідомо. І це питання, відповідь на яке донецькі інженери хотіли знайти за підтримки своїх чорнобильських колег, — зупинивши 4-й реактор. У цьому полягала суть експерименту.

Складність же зумовлювалася тим, що для проведення тесту, який, зрештою, поліпшив би механізми автоматичного відключення, ці самі механізми потрібно було вимкнути, змоделювавши таким чином перебій в енергопостачанні і роботі станції. Відповідно, існував ризик втрати контролю реактора безпосередньо