Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

націоналістом, росіянин міг виступити проти Росії і таке інше), проте в реальному житті вони грали певні ролі залежно від їхнього справжнього чуття належності. Наприклад, коли вони помічали загрозу для своїх духовних громад, це виправдовувало насильство. Принаймні тією мірою, якою їхня належність була духовною та емоційною, вони вдавалися до насильства і з духовних та емоційних причин, і через розрахунок. Потім ця гіпотеза підтвердилася подіями 1917 р. (розділ 3).

Чуття спільноти донбаських робітників схоже на те чуття, про яке писав Марк Стейнберг, характеризуючи друкарів у Москві та Санкт-Петербурзі[277]. Однак, на відміну від друкарів, про яких розповідає Стейнберґ, донбаські робітники, і передусім шахтарі, майже не претендували на універсальність своєї боротьби за свободу, гідність і духовний устрій. Вони ніяк не пов’язували свої вузькі, егоїстичні вимоги зі всесвітнім визволенням робітників і всього людства. Це не було свідченням їхньої «відсталості». Як довів Ісая Берлін, претензія на всесвітнє визволення була небезпечним елементом «раціональних» міркувань[278], і для донбаських робітників не було історичної необхідності набувати марксистського, класового світогляду. Стейнберг стверджує, що «відкриття себе» було важливим етапом у розвитку свідомості російських друкарів. Проте донбаським шахтарям не треба було відкривати «себе»: козацький міф, підкріплений відкритим простором степу і темним, неопанованим підземним світом, вже сам собою забезпечував їм спільноту. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб захистити свій простір, ніж у тому, щоб визволити його. Їхня боротьба була скоріше захистом, а не атакою. Їхнє чуття спільноти було близьким до властивого селянам бачення своєї спільноти — миру[279]. Проте на відміну від миру, який відкидав чужих, відкритий степ, як і американський Захід та Сибір, не був закритим: степ не відкидав тих, хто шукав тут свободу[280].

Вияв гніву селян у Донбасі в 1905–1906 рр. набув такого самого розмаху, як і гнів робітників: підпали, руйнування і плюндрування поміщицьких маєтків, озброєні напади на представників влади[281]. 1905 р. Фенін подумав, що йому поталанило, що він — інженер, коли почув, як українська селянка кричала робітникам: «Та хіба ж я за панів, та я любому пану глотку перерву!»[282]

Однак національні почуття донбаських селян (більшість яких були україномовними) були не виражені, і то не тільки через політичні утиски та організаційні проблеми, а й через «нереалістичні заяви інтеліґенції, що часто не відповідали інтересам селян, хоча вони були адресовані саме їм»[283]. Українським селянам на сході не потрібен був український націоналізм, щоб висловити властиві їм потреби. Вони мали свою власну культурну та ідеологічну спадщину, козацьке минуле, яке допомогло їм сформулювати їхні мрії і вимоги. Ця тенденція виявилася під час громадянської війни з 1918 по 1920–1921 рр. Після революції 1905–1906 рр. відкрите насильство в селах загалом припинилося, натомість в усіх європейських губерніях імперії селяни врешті висловили «свою відверту ворожість і несприйняття влади у формі поширеного спонтанного «хуліганства» (яке поставало в різних подобах: від прилюдних скандалів і сварок до «нападу й побиття, зґвалтування, підпалів і вбивств»)[284].

Насильство довго було в степу способом життя. Після 1905 р. насильство набуло значно ясніше вираженого політичного характеру, ніж раніше. Робітники частіше сварилися з управителями, обзиваючи їх і погрожуючи їм. Тому вважали, що службовцям шахти небезпечно (а отже, й неможливо) ходити по території копальні без револьвера в кишені й батога в руці[285]. Політичні мітинґи іноді закінчувалися тим, що поліція і війська стріляли в робітників[286]. 1907 р. в Луганську троє соціал-демократів убили начальника поліції заводу Гартмана Григор’єва, відомого своєю грубою жорстокістю, коли він гуляв по міському парку[287]. Подекуди «в охоронців старого порядку» кидали бомби, стріляли з рушниць[288]. До кінця 1906 р. шахта № 21 Вознесенської компанії залишалася неприступною для поліції та драґунів: на кожному перехресті їх чекали робітники з бомбами[289]. Чорносотенці влаштовували заворушення на вулицях і в громадських місцях. Робітників били і батожили, на їхні житла нападали. Натомість у різних місцях Донбасу час від часу знаходили тіла вбитих поліцаїв і козаків[290]. Коли соціал-демократична партія заборонила тероризм проти окремих осіб, терористи перейшли в партію есерів і в анархістські групи[291].

Степ забезпечував певну свободу в Донбасі. Наприклад, політичні збори робітників часто відбувалися вночі не таємно, а у відкритому степу, тому що поліція і козаки, боячись бомбових атак із несподіваних місць, не наважувалися наблизитися до них[292]. Те, що шахти, розкидані по всьому степу, були ізольовані одна від одної, також допомогло робітничому населенню уникнути гноблення і експлуатації: шахтарі переходили з шахти на шахту і ховалися там. (Висока плинність кадрів була почасти виявом цієї географічної особливості). До того ж сама специфіка праці в шахтах обмежувала контроль із боку керівництва: за підземними роботами було важко наглядати. Інакше кажучи, якщо не були можливими чи бажаними ані покора, ані повстання, ані втеча[293], залишалася четверта можливість, чи вибір: щоденні форми опору вже чекали напоготові[294].

Політичне насильство нижчих класів Донбасу було відображенням соціально-політичного розколу, який розділив донбаське суспільство. Саме в Донбасі, можливо, більше, ніж деінде (через його зв’язки з козацтвом), привид пугачовського бунту і народних повстань переслідував «поважне товариство». Олександр Фенін, який у грудні 1905 р. бачив у Дебальцевому озброєних робітників, згадував «масу людей, озброєних щонайфантастичніше — саморобні списи, мисливські рушниці, навіть коси надавали юрбі вигляду якогось пугачовського збіговиська»[295]. Войовничість шахтарів нагадала міському голові Луганська пугачовщину[296]. В народній уяві козаки як політична сила й далі уособлювали насильницьку міць держави, але тут, як і в інших місцях, деякі козацькі полки приєднались до бунту, що був свідченням опору військовій мобілізації і виявом незадоволення жалюгідним станом своїх господарств[297]. Повстання було не суто економічним, а політичним: деякі козаки згадали «той давній козацький дух свободи, який витворили козаки, який жив у них і який упродовж сторіч наша російська самодержавна бюрократична влада душила в козаках»[298]. Цей заколот був провісником відмови козаків підтримати царя в лютому 1917 р. Багато збіднілих козаків і відставних солдатів не мали іншого вибору, окрім як працювати на шахтах[299]. Хоча робітники і революціонери боялися їхньої присутності, перехід людей із військового стану в категорію промислової робочої сили означав, що старий порядок руйнується під тиском економічного розвитку. Як і скрізь, «поважне товариство» в Донбасі було налякане привидом пугачовщини. Те, що вони бачили в реальності — зневагу до індивіда і до власності, — суперечило їхнім ліберальним переконанням[300].

Провал 1912 р. закону