Читати книгу - "Смертниці"

вийшов з-за стійки зі своїм напоєм.

— Таке не щодня трапляється, — сказав він. — Мене досі трохи трусить через це.

— Ви розповідали нам про те, як побачили тіло, — нагадав Мур.

— О, так. Близько восьмої ранку. Я прийшов рано, щоб змінити спінакер. За два тижні в нас регата, спробую вийти з новим. На ньому логотип — зелений дракон, дуже яскравий. Тож виходжу я собі на пристань із новим спінакером і бачу — наче манекен у воді, на камінні застрягнув. Сідаю в човен, щоб роздивитися, і дідько мене забери, якщо то не жінка! І дуже така собі нічогенька. Тож я гукаю інших хлопців, і ми втрьох її витягуємо. Тоді телефонуємо «дев’ять один один». — Він ковтнув горілки й видихнув. — Нам і на думку не спало, що вона могла бути ще жива. Де там. Дівка здавалася мертвісінькою.

— Рятувальникам, певно, теж, — сказав Кроу.

Скіп зареготав:

— А вони ж наче професіонали. Якщо вони не побачили, то хто побачив би?

— Покажіть, де ви її знайшли, — попросив Гебріел.

Вони всі вийшли з клубу на пірс. Сонячні промені відбивалися від води, і Гебріелу довелося примружитися, щоб роздивитися каміння, на яке показував Скіп.

— Бачите оту мілину? Ми її буйками позначили, бо вона небезпечна для човнів. Під час припливу там лише кілька дюймів глибини, тож каміння й не видно. Легко наскочити.

— Коли вчора був приплив? — запитав Гебріел.

— Не знаю точно. Гадаю, десь о десятій ранку.

— Мілина була відкрита?

— Так. Якби я тоді її не помітив, за кілька годин її віднесло б у море.

Чоловіки постояли мовчки, мружачись і дивлячись на затоку. Повз них прогуркотів моторний човен, здійняв хвилю, від якої захиталися вітрильники й задзеленчав такелаж на щоглах.

— Ви раніше бачили цю жінку? — запитав Мур.

— Ні.

— Упевнені?

— Таку кралю я б точно запам’ятав.

— Ніхто в клубі її не впізнав?

Скіп розреготався.

— Ніхто цього не визнав би.

Гебріел глянув на нього:

— Чому?

— Ну, знаєте…

— Розкажіть.

— Хлопці з клубу… — Скіп нервово реготнув. — Ну, ви бачили, скільки тут човнів? Як думаєте, хто на них ходить? Не дружини ж. Це чоловіки скаженіють по яхтах, не жінки. І тиняються тут чоловіки. Човен — це твій дім далеко від дому.

Скіп помовчав і додав:

— За всіма статтями.

— Думаєте, це чиясь дівчина? — спитав Кроу.

— Чорт, та я не знаю. Просто спало на думку, що це можливо. Ну, привів сюди ціпочку вночі. Побавилися на яхті, трохи напилися, обкурилися. Легко впасти за борт.

— Або штовхнути іншого.

— Отут заждіть. — Скіп стривожився. — Не треба передчасно робити такі висновки. У цьому клубі хороші хлопці. Хороші.

«Які можуть трахати ціпочок на своїх яхтах», — подумав Гебріел.

— Шкода, що я взагалі згадав про це, — мовив Скіп. — Не те щоб люди ніколи не напивалися й не падали за борт. То міг бути будь-який човен, не обов’язково один із наших.

Він махнув на затоку, де саме плив по сліпучій воді прогулянковий катер.

— Бачите, який рух? Вона могла вночі впасти з якогось мотор­ного човна. Сюди могло припливом принести.

— Менше з тим, — мовив Мур, — нам потрібен список усіх членів вашого клубу.

— Це справді необхідно?

— Так, містере Бойнтон, — відповів Мур спокійно, але дуже авторитетно. — Необхідно.

Скіп проковтнув решту своєї горілки. Голова в нього стала яскраво-червона від спеки, він витер піт з чола.

— Наші клієнти поставляться до цього не дуже добре. От виконуємо громадський обов’язок, дістаємо жінку з води й тепер усі стаємо підозрюваними?

Гебріел перевів погляд до берега, де до спуску задом під’їж­джала вантажівка, щоб спустити на воду моторний човен. Ще три вантажівки з човнами вишикувалися на стоянці, чекаючи своєї черги.

— Яка у вас уночі охорона, містере Бойнтон? — запитав він.

— Охорона? — стенув плечима Скіп. — Опівночі замикаємо двері клубу.

— А пірс? Човни? Охоронців немає?

— Ніхто сюди не вдирався. Човни всі замкнені. До того ж місцина тиха. Ближче до міста люди цілу ніч зависають біля води. А в нас — особливий маленький клуб. Місце, де можна від усього цього відпочити.

«Місце, де можна під’їхати до спуску вночі, — подумав Гебріел. — Під’їхати аж до води, і ніхто не побачить, як відкриваєш багажник, як дістаєш тіло й кидаєш у затоку Гінґем. Правильна течія віднесла б тіло далі, повз острови, до затоки Массачусетс».

Але течія могла рухатися в інший бік.

Задзвонив його мобільний. Гебріел відійшов від інших, зробив кілька кроків уздовж пристані й лише тоді відповів.

Це була Мора.

— Гадаю, вам варто приїхати сюди, — сказала вона. — Ми збираємося робити розтин.

— Який розтин?

— Охоронця з лікарні.

— Але ж причина смерті зрозуміла, правда?

— З’явилося інше питання.

— Яке саме?

— Ми не знаємо, хто цей чоловік.

— Ніхто з лікарні його не впізнав? Це ж був їхній співробітник.

— У тому й проблема, — сказала Мора. — Не був.

Із тіла ще не зняли одяг.

Гебріел був знайомий з жахами зали для розтинів, і вигляд жертви, з його досвіду, не особливо шокував. Він бачив лише одну вхідну рану, у лівій щоці; в іншому обличчя лишилося неспотвореним. Чоловікові було більше тридцяти, він мав охайно підстрижене темне волосся й м’язисту щелепу. Карі очі вже затягло плівкою, вони залишилися напіврозплющені. На нагрудній кишені висів бедж із прізвищем ПЕРРІН. Дивлячись на стіл, Гебріел бентежився переважно не через кров чи очі, які вже нічого не бачили; його лякало усвідомлення того, що та ж зброя, яка обірвала життя цього чоловіка, нині загрожує Джейн.

— Ми на вас чекали, — сказав доктор Ейб Брістол. — Мора вирішила, що ви захочете побачити все з самого початку.

Гебріел глянув на Мору, вбрану в халат і маску, — вона стояла біля столу, та не на звичному місці праворуч від тіла. Коли він раніше бував у цій лабораторії, вона тримала скальпеля, вона була головна. Він не звик бачити, що вона поступається владою у приміщенні, де завжди царювала.

— Не ви робите розтин? — спитав він.

— Не можу. Я була свідком його смерті, — сказала Мора. — Цим займатиметься Ейб.

— І ви досі не знаєте, хто він такий?

Вона похитала головою.

— У лікарні немає співробітників на прізвище Перрін. Керівник охорони приходив подивитися на тіло й не впізнав його.

— Відбитки пальців?

— Провели через систему. Поки що нічого не прийшло. Так само і з відбитками тієї жінки.

— То в нас тут Джон Доу та Джейн Доу? — Гебріел пильно подивився на тіло. — Хто, у біса, ці люди?

— Роздягнімо його, — звернувся Ейб до Йошими.

Двоє чоловіків зняли з тіла взуття та шкарпетки, розстібнули пояс, стягнули