Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Розділ 8

Селище Максима зустріло галасом. Біля хати старійшини зібралося чимало люду, який був чимось незадоволений. Він насторожився і не став підходити близько. Вибравши вдале місце, він пошукав серед натовпу Ярона, його там не було. Допитливість штурхала його в спину, підійти і дізнатися, що там коїться, але інтуїція підказувала, що краще в цей натовп свого носа не пхати. Тому він дав трохи задньої на безпечну відстань. Здалеку він, звісно, майже нічого не чув, але візуально картинка була, як у телевізорі.

До селища підходило дві жінки, в яких Максим безпомилково розгледів Вереску і Лану. Жінки влилися у натовп і десь загубилися. У нього з’явилася надія задовільнити свою допитливість. Вирішивши, що про все дізнається потім від Верески, він подався до озера.

Рибалити на цьому озері було одне задоволення. Незалежно від пори року, риби було так багато, що її можна було ловити й голіруч, тим паче зараз, коли вона іде на нерест. Упіймавши декілька рибин, Максим подався до себе на хутір готувати обід. Випатрав дві жирніші рибини, наткнув їх на дрючок з лози і примостив смажитися на вогнищі, а меншу, добре просоливши,  влаштував подалі, щоб висушити. Суха риба, або шматочки м’яса з дичини дуже добре виручали в невдалі дні на полюванні. 

Увійшовши до хати старійшини, Ярон не побачив, як зазвичай, за столом Борока. На місці старійшини сяяла від задоволення пихата пика Корзо.

– А де Борок? – збентежений побаченим, запитав він.

– А немає. Відсторонили і забрали, – криво посміхнувшись, сказав Корзо.

– Хто відсторонив? Куди забрали?

– Хто треба, а забрали туди, – і він натякнув, кивнувши головою до верху.

– Куди туди?

– Служба Контролю, а за що мені невідомо, – мовив Корзо і якось винувато опустив погляд.

– Щось ти, Корзо, не договорюєш. Кажи правду! А ні, то я з тебе її зараз витрушу!

– Ти як зі старійшиною розмовляєш?! – викрикнув він з пихою, але вийшло якось злякано.

– З яким таким старійшиною? Спустися на землю, Корзо. Хто ти, і де старійшина? – розпалювався Ярон.

– А ось з таким! – чи то з ляку, чи від влади, якою вже заволодів, закричав Корзо і тицьнув у вічі медальйоном Влади.

Ярон на мить оторопів. Таким медальйоном було неможливо заволодіти просто так, аби тільки захотів. Він міг безпечно перебувати в руках тільки того, кому його призначила Служба Контролю. У протилежному випадку, якщо хтось хотів незаконно ним заволодіти (такий випадок був ще до Борока), він просто вибухав у руках «нового» господаря, знищуючи його.

Знаючи добре на що здатен Корзо з його зарозумілістю і пихою, Ярон стримав свій гнів і схилив голову перед медальйоном Влади.

– Ось так краще, – опанувавши себе, вже без остраху сказав Корзо і гордовито задер голову. – І запам’ятай, тепер я влада, і нічого в цю господу вскакувати, як з лазні в воду, а чекати, поки тебе не покличуть. Зрозумів?

– Зрозумів, – крізь зуби промовив Ярон і пішов геть.

– І ще… – Корзо так і не доказав, що хотів, бо в цю мить грізно грюкнули двері, за якими зник Ярон.

Спантеличений побаченим і почутим в хаті старійшини, він подався до друзів. Його гнітила думка, що до влади над селищем і людьми став Корзо. Йому хотілося про це поговорити з ними і вирішити, що робити далі. Він був цілковито впевнений, що Корзо при владі – це якась помилка, бо з таким рішенням ніхто в селищі не погодився б. І чому його старійшиною назначила Служба Контролю, а не обрала громада? Він же пам’ятав, як обирали Борока.

Оніка він знайшов біля майдану селища в літній альтанці, де зазвичай збиралися молодики, щоб у вільний від роботи чи служби час перехилити кружку медовухи і потеревенити про те се. Привітавшись з хлопцями, він дав знак Оніку, щоб той з ним відійшов у бік. Ярон не хотів ділитися з усіма про суперечку з Корзо.

– Що сталося? – запитав Онік, зрозумівши з вигляду Ярона.

– Ти в курсі, що Корзо за старійшину? І куди подівся Борок, дідько забирай?!

– Я то в курсі, що Корзо назначили старійшиною, він поки з тим медальйоном добіг до хати старійшини, то мало не кожному зустрічному тицяв ним у пику. А куди Борок подівся, я не знаю.

– Мабуть, той випадок, про який нам розповідав Максим, має до цього пряме відношення, – трохи задумавшись мовив Ярон. – Потрібно знайти Максима, ходімо.

Максим саме настромив на ості чималеньку рибину. Це була щука, що в цю пору нерестилася попід берегом. Він так захопився ловлею, що втратив пильність і не помітив, як хлопці підійшли до нього майже впритул. Тож, коли хлопці обізвалися до нього, то він від несподіванки мало не впустив рибину. Та все ж таки швидко опанував себе і підкинув її на берег.

– Тьху! Дідько б вас забрав! Через вас мало обід не випустив, – не сердито вилаявся Максим, але все ж таки всміхнувся і привітався з друзями.

– Привіт! Не переживай, не схуднеш, якщо раз й не пообідаєш. Ха-ха-ха, – засміявся Онік.

– Максиме, тут така справа, – привітавшись, мовив Ярон, – пам’ятаєш, ти розповідав, що бачив, як Корзо зустрічався з кимось із «сфери»?

– Пам’ятаю.

– А ти міг би нам показати місце, де він саме зустрічався?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍