Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

неухильно падала. Почалася «вулканічна зима» (див. розділ 8).

Візантійський історик Прокопій пише про 536 рік таке:

«Цього року ми отримали найжахливіший знак: цілий рік сонце світилося без променів. Переставши яскраво сяяти й утративши силу, воно виглядало буцімто затемненим».

Кількість сірки в льодовиковому осаді з того часу вказує на те, що йдеться про таке виверження, яке навіть перевершує виверження вулкана Тамбора, і викликаний ним «рік без літа» у 1816-му.

Усе це призвело до неврожаїв і голоду, до руйнації та зменшення кількості населення майже в усій Європі.

Це і є, поміж іншого, ті самі нечувано холодні роки близько 536 року, які, на думку деяких істориків, можуть стояти за появою поняття «Фімбулвінтер», себто велика/сувора зима. Фімбулвінтер згадується в «Старшій Едді», норманському епосі, тексти якого написані протягом 800–1000 років у Західній Норвегії та Ісландії.

Фімбулвінтер описується як трирічна зима взагалі без літа, яка передує Раґнарьоку, кінцю світу.

Аналізи річних кілець дерев у Швеції та Фінляндії демонструють, з-поміж іншого, їхній аномально малий ріст у 536 році, а потім знову в 542 році, що вказує на таку холоднечу, яка могла з легкістю змусити людей фантазувати про Фімбулвінтер і про те, що Раґнарьок уже стоїть на порозі.

Також уважається, що події 535–536 років могли б частково пояснити виявлені в тогочасних скандинавських похованнях золоті предмети. Люди приносили в жертву свої скарби, аби задобрити богів, сподіваючись, що тепло повернеться. У Східному Естерботтені у Фінляндії також у похованнях знаходили подібні речі.

Попри те що в найхолодніший рік епохи Великого переселення народів мої пращури в Північній Європі вигадували холодові прокльони й очікували Раґнарьока, найбільші зміни відбувались у Римській імперії.

Кажучи трохи спрощено: вважається, що погіршення клімату і спричинені ним переселення стоять за падінням Західної Римської імперії, яке, своєю чергою, вважається початком Середньовіччя.

Шлях до колапсу Західної Римської імперії можна описати як такий собі ефект доміно (будьте уважні, збитися з цього шляху надзвичайно легко). Усе почалося з погіршення клімату в середині IV століття, через що гуни пішли з Центрально-Азійських рівнин. Гуни з’явилися неподалік Чорного моря близько 370 року, підкоривши германських остготів (грейтунгів). Вестготи (візіготи) відмовилися від життя під пануванням гунів, тож перейшли Дунай і вирушили далі до Рима, де їм були не надто раді. Римляни прийняли вестготів, але поводилися з ними так негоже, що почалися конфлікти. Вестготи дали римлянам відносно доброго прочухана в битві під Адріанополем у 378 році. Востаннє римляни зазнавали такої приголомшливої поразки хіба що у війнах із Ганнібалом майже 600 років тому.

Це могло обернутися тотальною катастрофою для римлян, зокрема у довготривалій перспективі, якби не імператор Феодосій (той, хто оголосив християнство державною релігією в Римській імперії), якому вдалося вгамувати вестготів і укласти з ними хиткий союз. Вестготи впродовж певного часу слугували щитом проти інших варварських народів. Проте згодом це однаково скінчилося тим, що вестготи, очолювані Аларіхом, пограбували Рим у 410 році. На цьому казка про Західну Римську імперію більш-менш закінчується.

Східна Римська, або ж Візантійська, імперія протримається ще цілу тисячу років. Вестготи згодом осіли у Південній Галлії, а відтак в Іспанії та Португалії.

Після падіння імперії її в самісіньке серце вражає ніж – з початком Малого льодовикового періоду пізньої Античності клімат стане ще суворішим. Саме місто Рим, яке за своїх найкращих днів замешкувало мільйон людей, у 650 році зберегло лише близько 20 000 жителів. Регіон Середземного моря тоді вже втратив чи не половину свого майже 75-мільйонного населення, що жило там у період розквіту Римської імперії. Не останню роль у цьому відіграли пошесті, приміром Антонінська чума, яка лютувала протягом 165–180 років. Тільки ця епідемія коштувала життя приблизно п’яти мільйонам людей.

А гуни? Хто вони, й що з ними трапилося? Гуни – союз племен із Центрально-Азійських степів, чиє походження до кінця не з’ясоване. Ймовірно, етнічно гуни складалися з тюркських і угорських народів. Гуни, а надто їхній король Аттіла, з часом стали чимось на кшталт карикатури на брутальних і брудних варварів. Аттіла, каган гунів між 434-м і 453 роком, відомий у тодішній Європі під прізвиськом «бич Божий». У тодішніх скандинавських саґах правитель іменується Алті, а в епічній «Пісні про Нібелунгів» його називають Етцель.

Зі своєї штаб-квартири в сучасній Угорщині Аттіла керував найбільшою тогочасною державою Європи, що простягалася з Центральної Європи до Чорного моря та від Дунаю до Балтики. Під проводом Аттіли гуни двічі завоювали Балканський півострів і взяли в облогу Константинополь. Вони також форсували Дунай і, пройшовши пів-Франції, дійшли до Орлеана.

Карколомним моментом стала битва на Каталаунських полях у 451 році, коли гуни зазнали поразки від об’єднаних військ Західної Римської імперії та вестготів. Аттіла спробував почати ще одну військову кампанію проти Італії, але в 453 році раптово загинув. Згідно з деякими джерелами, у нього почалася сильна носова кровотеча й він задихнувся у свою весільну ніч (дружиною мала стати жінка готського походження).

З останнім подихом Аттіли майже мигцем загинула й Гунська імперія. Вважається, що сама епоха Великого переселення народів закінчується вторгненням лангобардів до Італії у 568 році.

У підсумку: пора Великого переселення народів – час непосидющості та змінних кордонів у Європі. Період часто вважають темною, як ніч, епохою анархії, хаосу та брудних варварів. Більш сучасні історики піддавали цей образ сумніву, вважаючи такий підхід до розгляду цього питання надмірно похмурим і однобічним. Багата на події, войовнича та часом геть заплутана – отакою була пора Великого переселення народів. Погляньте, наприклад, комікс «Астерікс і готи». У ньому французький письменник Ґосінні з гумором і похвалою підбиває підсумки своєї версії германської та готської плутанини.

Протягом Великого переселення народів на мапі з’явилися перші контури сучасної Європи. Германські племена, набувши вигляду англів і саксів, дісталися до Англії. Слов’яни зібралися в Центральній і Східній Європі. У Західній Європі германці заклали підвалини Французького королівства, яке в 800 році за правління Карла І Великого стане імперією. Він обтрусить пил із титулу, яким себе ніхто не називав понад 300 років, – «імператор Римської імперії». Онуки Карла Великого згодом поділять королівство на Західно-Франкське, яке стане сучасною Францією, та Східно-Франкське королівство, яке перетвориться на Священну Римську імперію.

Велике переселення народів торкнулося й Північної Європи – незначними потоками фінських народів зі сходу та германських народів із півдня. З багатьох поглядів це був динамічний час, тоді, зокрема, повернулася традиція курганів бронзової доби. У Швеції та Норвегії будували старезні замки. Готський історик Йордан уперше згадує данців як окремий народ.

Узагалі, Північна Європа уникне всієї тієї плутанини, від якої потерпав континент. Проте сама вона, своєю чергою, заплутає континент трохи згодом – за допомогою вікінгів та