Читати книгу - "Барва чарів"

злий. Частково це було через те, що тролі взагалі такі і є, але він був роздратований з тієї причини, що за законами збереження енергії, раптова та миттєва телепортація з його лігва в Раммероркських горах, що за три тисячі миль звідси й тисячу ярдів ближче до Краю, підвищила його внутрішню температуру до небезпечного рівня. Отож, троль вишкірив свої ікла й почав напад.

— Яка чудернацька істота, — зауважив Двоквіт. — А вона небезпечна?

— Тільки для людей! — скрикнув Буйвітер. Він вихопив свій меч і, плавно кинувши його наввимашки, цілковито схибив. Лезо пірнуло у верес обіч стежки.

Пролунав тихенький звук, наче старі зуби закалатали. Клинок ударився об камінь, укритий у тому вересі, й укритий так майстерно, що можна було подумати, наче якусь мить тому його тут і зовсім не було. Меч вигулькнув, як той лосось у стрибку, і, відбиваючись рикошетом, глибоко встромився в сірий карк троля.

Тварюка гарикнула й одним помахом кігтя розсікла бік Двоквітовому коневі, який із голосним іржанням кинувся поміж дерев на узбіччі. Троль крутнувся й потягнувся до Буйвітра.

А тоді його гальмувата нервова система сповістила, що він мертвий. Троль на мить здивувався, а потім заточився й розвалився на гравій (оскільки тролі — це крем’янисті форми життя, то в мить смерті їхні тіла миттєво знову обертаються каменем).

«Ааахх», — подумав Буйвітер, оскільки його кінь від жаху став на диби. Чарівник ледь втримався, коли тварина на двох ногах перебрела через дорогу, а потім із голосним іржанням помчала галопом у ліс.

Стих звук копит, залишився тільки гул бджіл та поодинокий шелест метеликових крилець. Та був іще один звук, дивний як на той яскравий полуденний час.

Наче гральні кубики.

— Буйвітре…

Довгі ряди дерев поперекидали голос Двоквіта з боку в бік та й — так і непочутий ніким — повернули назад. Двоквіт сів на камінь і спробував усе обміркувати.

По-перше, він заблукав. Це було кепсько, але не настільки, щоб надто перейматися. Ліс здавався цікавим: у ньому, можливо, були ельфи чи гноми, або й ті, і ті. Узагалі, йому кілька разів привиджувалися дивні зелені обличчя, що глипали на нього з-за гілок. Двоквіт давно вже хотів стріти якогось ельфа. Але кого-кого насправді він хотів зустріти, то це дракона. Але й ельфа було б достатньо. Або справжнього ґобліна.

Його Скриня пропала, і це дратувало. Та ще й дощ закрапотів. Двоквіт скоцюрбився на вогкому камені і спробував зосередитися на доброму. От наприклад, його схарапуджений кінь під час свого шаленого бігу прорвався крізь якесь ріщя й потурбував ведмедицю з її малятами, але зник звідти ще до того, як та встигла відреагувати. Потім він випадково прогалопував по зграї сплячих вовків і, знову ж таки, через його дику швидкість розлючене яйкання залишилося далеко позаду. Так чи інакше, день добігав свого кінця і, мабуть, було б добре, подумав собі Двоквіт, не бленькати на видноті. Можливо, тут знайдеться якась… Він напружив мізки, щоби згадати, який же притулок зазвичай може запропонувати ліс… Може, знайдеться якась землянка абощо?

На камені було вкрай незручно. Двоквіт поглянув униз і аж тепер помітив на ньому чудернацьке вирізьблення.

На вигляд, як павук. Чи то спрут? Мох і лишай попсували деталі. Але не попсували руни під ним. Двоквіт міг легко їх прочитати. І писало там:

Мандрівниче,

гостинний храм

Бел-Шамарота

за тисячу кроків до центру.

Це здалося чудним Двоквітові, бо хоч і міг прочитати напис, але самі букви були йому аніскілечки не знайомі. Напис якимсь чином передавався в його мозок без рутинної необхідності проходження через очі.

Він підвівся й відв’язав від молодого деревця свого вже втихомиреного коня. Не було певності, у якому керунку Центр, але межи деревами вилась якась стара стежина. Схоже, цей Бел-Шамарот був готовий до незручностей, лиш аби допомогти мандрівникам у скруті. У будь-якому разі або це, або вовки. Двоквіт рішуче покивав головою.

Цікаво зазначити, що через кілька годин на ту галявину прийшло кілька вовків, які прямували за запахом Двоквіта. Погляд їхніх зелених очей упав на восьминоге карбування — може, то і справді був якийсь павук чи спрут, або й узагалі щось разом узяте — і зараз же вирішили, що вони вже аж не настільки голодні.

А десь за три милі звідти з високої гілки бука звисав невдаха-чарівник.

Це був кінцевий наслідок п’ятихвилинної надмірної активності. Спершу крізь підлісок продерлася розлючена ведмедиця й одним помахом лапи роздерла горлянку його коня. Утікаючи від кривавої розправи, Буйвітер вибіг на галявину, на якій кружляли злющі вовки. Його викладачі з Невидимого університету, які вже були зневірилися від нездатності Буйвітра опанувати левітацію, неабияк здивувалися би тій швидкості, з якою він видряпався на найближче дерево, ніби й не торкаючись його.

А тепер була тільки проблема зі змією.

Велика й зелена, з плазунячим спокоєм вона обмотувалася навколо гілки. Буйвітер почав гадати, чи та гадина отруйна, а потім став себе картати за такі дурні думки. Певно, що вона мала би бути отруйною.

— Чого шкіришся? — спитав він постать на сусідній гілці.

— НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ, — сказав Смерть. — МОЖЕ, БУДЕШ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ І ПУСТИШСЯ? Я НЕ МОЖУ ТУТ УСЕНЬКИЙ ДЕНЬ ЧИПІТИ.

— А я можу, — твердо промовив Буйвітер.

Вовки товклися під деревом і з цікавістю поглядали на те, як їхня наступна здобич сама до себе балакає.

— ТО НЕ БУДЕ БОЛЯЧЕ, — сказав Смерть. Якби слова мали вагу, то одне лиш речення Смерті цілий корабель би заякорило.

Руки Буйвітра вже аж волали. Він зиркнув з-під лоба на напівпрозору постать, що була схожа на падальника.

— Не буде боляче? — сказав чарівник. — Бути роздертим вовками, то не боляче?

Він зауважив, що на відстані кількох сажнів його гілку, яка небезпечно звужувалась, перетинає інша. От якби до неї дотягтись…

Буйвітер випростав одну руку й гойднувся вперед. Гілка ще нагнулась, проте не трісла. Вона лише схлипнула й перекрутилась. Буйвітер виявив, що тепер висить на кінчику смужки із кори та волокна, яка тепер, віддираючись від дерева, чимраз подовжувалася. Він поглянув униз і з утіхою приреченого зрозумів, що приземлиться прямісінько на найбільшого вовка.

Наразі чарівник повільно рухався вниз, по мірі віддирання кори, яка ставала щораз довшою й довшою смужкою. Змія замислено спостерігала.

Раптом кора припинила подовжуватися. Буйвітер почав себе вітати, аж ось глипнув догори й побачив те, чого досі не зауважував. Просто над ним висіло