Читати книгу - "Зібрання творів"

Ти — уже не ти.

(Хто із вас — конає?)

Хочеш — задушись. Можеш — утечи

сам од себе.

Скільки не волай, скільки не кричи,

а — порожнє небо.

Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів

зрозуміти?

Висохло перо. І мулькавий стіл

слізьми — змитий.

VIII. 1966

* * *

Як нам порозумітись — душа в душу

і серце в серце? Тишею? Без слів?

Як нам порозумніти — без жалів,

без нарікань, без сліз?

Невже я мушу

сторч головою западати в прірву

у карооку? Западати так,

щоб знітитись і зникнути. Розтанути,

ввійти в єдиний звук, єдину віру,

в просторі очі, ніби в тятиву

ввійти стрімкою пружною стрілою.

І відчувати дикою бровою,

що тільки мить — і дивом задивлюсь,

і задимію димом. І вогнем

прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро,

підійдеш, візьмеш головешку з жару,

і жально усміхнувшись, не збагнеш,

і що, й до чого.

X. 1962

* * *

Я марно вчив граматику кохання,

граматику гріховних губ твоїх,—

ти утікала і ховала сміх

межи зубів затиснений захланних.

Біліли стегна в хижих шелюгах.

Нескорена вовчиця зголодніла

по диких лозах шматувала тіло,

аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло губ, і рук, і ніг,

о вовча хіть і острахи ягнятка!

Аж ось вона, аж ось вона — розплата,

аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!

І довгі гони видовжених тіл,

і витлілі на дим верхівки сосон,

і цей кошлатий, цей простоволосий,

глухий, гарячий, тьмяний суходіл!

Вовтузилася петрівчана ніч

відвільглий ранок припахав навозом.

Сузір'я бігли за Чумацьким возом,

а ми пливли в чумацькому човні.

VI. 1963

* * *

Удруге кульбаба в долині пророста,

шпориш удруге попри стежку пружиться,

і молодіє в жовтих пелюстках

прижухлий очерет.

Ще й горобці беруться

переспівати спокій і журу

і тишу ковилево-полинову.

Прокільчилося молодими врунами

осіннє поле — зеленіє знову.

Тебе ж нема. Була ти — і нема.

І вдруге не пройдеш новими травами:

на окрайсвіті бродиш під вітрами,

під чорними вітрами чотирма.

VIII. 1963

* * *

Хрещатиком вечірнім під неоновим

блідавим світлом, у суху поземку

ти плинеш, таємнича незнайомко

із Блока — в вечір, ніби в синій сон.

Сповита мороком, загорнена у норку,

ти висвітлила темінь і дорогу,

мов лижниця, що донесла з Говерли

тривожний запах снігу і зірок.

Чужа розмовам, юрбам і рекламам,

поміж сирен, гудків автомобілів

несеш крізь гамір вулиць і проспектів

свою солону і гірку красу.

Так спроквола у мерехтливий вечір,

в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,

охрипне сніг у тебе під ногами

під владним деспотичним каблуком.

І перед диктатурою краси

відступляться потворні диктатури,

одну-єдину і високу владу

утверджуєш ти образом своїм.

Ти словом і мовчанкою — караєш,

байдужістю холодною — караєш,

ти спокоєм і кроками — караєш,

морозом — теж, і віхолою — теж.

Але неправота твоя — красива,

твої покари — горді і красиві,

Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,

бо ти в цей світ державити прийшла.

II. 1964

* * *

З обличчям першокласниці-школярки,

що перед цілим світом завинила

дитинячою чистотою зору

і немічністю власної цноти —

такою, щойно вийшовши з трамваю,

ти гамірну проходиш автостраду,

спустивши долу очі наполохані

і несучи торбинку, як портфель.

Двійним, трійним рятована видінням,

покорою рятуючись од лиха,

ти знаєш: шлях існує для дорослих,

а для дітей — вузенький пішохід.

Двоїться гуркіт і бордюр двоїться,

і ця відчута раптом кривоокість

тобі віщує ночі неспокійні,

(ти звістки ждеш в важкім передчутті)

і перший поклик долі озоветься

таким жалінням довгим, що намарне

себе переконати: все, як треба,

і все, як у дорослих, буде в нас.

І добрістю рятована й терпінням,

збагнеш нарешті: доля милосердна

до того, хто через подвійну раму

на неї подивляє тайкома.

IV. 1966

* * *

Гарноброва, пожежностанна,

снами вимріяна і трачена,

зголоднілим поглядом спалена,

непокірна, нічна і лячна.

Як твоє розпросторилось тіло!

Як прозріло мені в імлі!

Десь на всій на великій землі —

тільки й того: довічне диво

твого голосу, губ, очей,

губ твоїх голубливе гудиння.

В небі місяць стоїть, як шельвах,

стереже нам святешні будні.

Криво усмішка гасне десь,

сновигаючи, як сновида.

Вже заходить на ранок в день,

в заціловане підборіддя,

в хаос ліній твоїх німих,

ув осліплений сполох пальців.

Хлюпостаємося у щасті,

загубивши годинам лік.

П'єм як з корця. Ненатла ніч

проминає зачадним щемом,

лиш не щезни — благаю. Ще нам

сон-трава зацвіте в вікні.

VII. 1964

* * *

В.П.

І не те, щоб жити — більше:

споконвіку б — без розлуки.

До віків і після віку —

це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — «з Богом!»

І не те, щоб — «чорту в зуби!»

Ні. Не те. А тихо-тихо:

ані пестощів, ні ласк.

Тільки б так: вона — як щогла,

в ріст Великої Дзвіниці

(велич гнітиться доземно,

ниць сягає до небес).

Не дзвонар ти. І не Шедель,

а відвідувач, закоха—

ний. Не говори — по вуха:

геть поверх людських голів…