Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Я в списках на відрахування з університету. Ви серйозно думаєте, що в цьому є щось хороше?

— Звісно. Запитайте себе: чи ви отримуєте задоволення від того, що навчаєтесь? Чи подобається вам спеціальність і майбутня професія? Чи є зв'язок між тим, ким ви мрієте стати, і тим, ким ви зараз є?

— Якщо чесно, навряд чи.

— Отож, це вже перший позитив у вашій ситуації. Ви зробили важливий висновок.

— А як же думка інших? — запитала я, відчуваючи сумнів.

— Ви турбуєтеся, що подумають люди?

— Батьки розсердяться…

— Слухайте, життя не безкінечне. У нас немає тисячі років, щоб жити. Чому вас має хвилювати думка інших, коли це стосується лише вас?

— Чому? —знову питаюся я, намагаючись запам’ятати кожнісіньке слово, що вилітає з уст чоловіка..

— Тому що через сто років у вашому домі житимуть зовсім інші люди. Ваш вибір не змусить планету рухатися в іншу сторону. У житті є лише дві речі, яких варто боятися: смерть близьких та смерть мрій. Перше ми не контролюємо, але друге — повністю в наших руках. Ми можемо це змінити.

— Це звучить надихаюче! Але що ж у вашому житті змусило дійти таких висновків?

— Життя — це цікавий процес. Воно постійно доводить, що немає нічого неможливого. Принаймні, у цьому Всесвіті. До речі, пропоную випити кави, я пригощаю!

— Гаразд. — погоджуюся я, наближаючись до кав’ярні.

Ми так заговорилися, що я й не помітила, як стемніло. За безкінечними розмовами час сплинув надзвичайно швидко. Тільки лише коли глянула на годинник, я зрозуміла, як стало пізно.

— Дозвольте, я вас проведу, — запропонував він, зауваживши моє збентеження через пізню годину.

— Можна.

Вільям віддав мені свого піджака, і я накинула його поверх сукні. Ми йшли під сяйвом зірок та місяця, поки не дісталися моєї вулиці.

— Дякую за чудовий вечір, —кажу я, повертаючи піджака.

— У добрій компанії завжди приємно проводити час. Не дозволите провести вас до будинку?

— Вибачте, але це буде трохи незручно зараз. — ніяковію я, розуміючи що в даний момент цього краще уникати.

— Розумію. Тоді до зустрічі, — сказав чоловік посміхнувшись наостанок і пішов.

Я дивлюся йому вслід, аж поки він не зникає за рогом. Тільки тоді я раптово згадую про книги, які Вільям забрав із собою.

— Вільяме! — вигукнула, зробивши крок вперед, але раптом позаду почувся знайомий голос.

— Емелін! — я завмираю на місці.

— Раяне, ти що тут робиш? — запитую обертаючись.

— Ми з родиною приїхали навідати мою кохану наречену. А ти де була до такої пізньої години?

— Хмм... я була у Ханни. Вона допомагала мені з конспектами, — ледь не почервоніла я перед ним.

— І як, усе вдалося? — питає Раян і в його голосі окреслюється недовіра.

— Так, усе вийшло.

— Ну, тоді ходімо?

Раян бере мене за руку, і ми разом входимо в дім. Цей вечір буде тихим і спокійним, адже мої батьки перед родиною Раяна зроблять вигляд, що все йде як треба. Вони завжди вміли вдало приховувати справжні почуття, навіть коли всередині все не так райдужно. Тепер моя черга — я повинна зіграти роль закоханої і щасливої нареченої, показати впевненість і радість перед усіма, навіть якщо в душі мене роздирають невпевненість і тривога. Я знаю, що цей вечір — лише спектакль, але іншого вибору в мене немає.

Родина Раяна завжди була для мене певним викликом — їхні очікування, постійні питання, їхня впевненість у тому, що я "ідеальна пара" для їхнього сина. Але чи можу я впоратися з тим, що все це — лише маска?