Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Сон Костянтина

Костянтин прокидається у власному сні, відкриває очі і бачить перед собою чорне небо, вкрите зірками. Вони падають одна за одною, ніби хтось або щось обстрілює планету із космосу. Костянтин піднімається й починає йти у напрямку падіння зірок, але скільки б він не йшов, він опиняється у безкрайній пустелі. Сонце стоїть високо, його тіло починає зневоднюватись, а в роті відчувається гіркий смак пустельного піску. Він уже кілька днів, як йому здається, блукає цією пустелею, втомлений і виснажений. Сили залишають його, і він падає навколішки, а потім лицем у розпечений пісок, який обпікає шкіру.

Раптом Костянтин чує знайомий голос:

— Коханий, чому ти тут лежиш?

— Я більше не можу йти, у мене немає сил, — відповідає він, задихаючись від втоми.

— Ти найсильніша і найрозумніша людина, яку я знала. Піднімайся, ми підемо додому. Щось вигадаємо, — голос звучав тепло і м'яко.

— Я не знаю, де дім, — відповідає Костянтин, не в змозі підвестися.

— Ти повинен піднятися і йти далі, ще трохи залишилося, коханий.

Тут Костянтин усвідомлює, що Мілана не може бути поруч, адже вона пішла назавжди. Він піднімає голову й бачить силует дівчини в старовинній накидці. Її обличчя не видно, але вона простягає йому руку і допомагає підвестися. Дивлячись на неї, він нарешті бачить знайомі риси — це Мілана. Поруч із нею бігає маленька дівчинка із золотистим волоссям, яке розвіває вітер. Дівчинка сміється і бавиться, бігаючи навколо них. Костянтин жадібно обіймає Мілану, розриваючись між почуттям втрати і щастям від того, що знову бачить її.

— Пробач мені, сонечко. Пробач, моя рідненька. Я так сильно тебе люблю, так сильно за тобою сумую. Мені тебе так бракує, кохана. Я більше не можу без тебе жити. Забери мене до себе, прошу, — Костянтин тремтить від емоцій, сльози заливають його обличчя.

— Ще не час, любий, — лагідно відповідає Мілана.

— А хто ця дівчинка? — запитує він, поглядаючи на дитину.

— Ти знаєш, хто це, чи не так? — відповідає Мілана із сумом у голосі.

— Це наша донечка?

— Так, це наша Єва. Єва, дорогенька, підійди до нас.

Дівчинка підходить до Мілани, обіймає її за ногу і, піднявши голову, запитує:

— Мамо, а хто це?

— Це твій тато. Я тобі вже показувала його і розповідала про нього, — відповідає Мілана.

Костянтин, стоячи навколішки, підповзає до Мілани і Єви. Він міцно обіймає їх обох і починає плакати, як дитина, не в змозі стримати свої емоції. Його сльози змішуються із піском пустелі, але це не має значення — все здається таким реальним. Він навіть відчуває запах Мілани й Єви.

— Я так скучив за вами... заберіть мене до себе, я хочу бути з вами, — благав Костянтин.

— Ще не час, коханий. Прощавай, ми будемо чекати на тебе, — промовила Мілана.

І раптом, немов крізь пальці, вони зникли з його обіймів. Костянтин впав обличчям у пісок. Підвівшись, він побачив, як вони віддаляються, йдучи за пагорб піщаної піраміди. Вони озирнулись, але не зупинились.

— Почекайте на мене! Заждіть, прошу вас! — кричав Костянтин, відчуваючи, як його голос розривається від відчаю.

Він почав бігти за ними, намагаючись наздогнати, але чим швидше він біг, тим більше піщаних пірамід виникало перед ним. Кожна піраміда, за якою він очікував побачити Мілану й Єву, виявлялася ще одним маревом. Натомість він почав помічати, як пітьма опускається з неба. Сонце зникло, небо стало чорним, і зірки почали падати на землю. Вони вибухали, як ядерні боєголовки, спричиняючи величезні вибухи. З пагорбу Костянтин чув крики людей, бачив, як їхні тіла горять у вогні, а ядерна хвиля, що наближалася, знищувала все на своєму шляху. Він відчував, як хвиля наближається до нього, відчував жар, який уже почав обпікати його шкіру. Останні секунди життя розтягнулися у вічність. Костянтин закрив очі, відчуваючи запах свого палаючого тіла.

 Костянтин відкриває очі лежачі в багнюкі біля своєї розбитої автівки, він відводить очі до неба і спостерігає чисте небо де купа яскравих зірок.

— Бляха, що за хрінь, от лайно, — вилаявся Костянтин.

Після цього він піднявся, зайшов у будинок, скинув увесь одяг і пішов у душ, де привів себе до ладу. Потім він відправився на кухню, заварив собі каву і сів за стіл. Поки пив каву, Костянтин із жахом розглядав безлад у будинку, ніби вперше побачив цей хаос. Він не міг відвести погляду, хоча раніше не помічав такого стану речей.

Одразу ж, з однією думкою, яка засіла в його голові, як заноза, він почав прибирати. Ця думка була про дружину та доньку, яких він зустрів у сні. Прибирання допомогло трохи заспокоїти його, але спогади не відпускали.

Після того як Костянтин прибрав у будинку, він вийшов на подвір'я. Окинувши поглядом старенький Ford Mustang 1968 року, раптово вирішив:

— Я повинен повернути її до життя, — сказав він собі, маючи на увазі машину.

Він тут же взявся штовхати авто до гаража. На диво, Mustang легко котився, хоча й перебував у жалюгідному стані. У гаражі Костянтин почав розбирати автомобіль, щоб зрозуміти, які запчастини будуть потрібні для ремонту.

Тим часом, в офісі автопарку Домініка та Яна задзвонив телефон. Ян підняв слухавку:

— Ян, слухаю.

— Це вас турбує сусід Костянтина, Роман. Ви просили подзвонити, якщо щось трапиться.

— Що сталося?

— Ми вже всі виснажилися від його способу життя. Вчора він дуже голосно кричав на подвір'ї, а потім майже всю ніч проспав біля своєї машини під зливою. Я намагався підняти його і завести додому, але він тільки відмахувався і, врешті-решт, заїхав мені по обличчю. Тож, хлопці, або ви щось робите, або ми звертаємося до поліції чи лікарні. Я не хочу цього, бо Костянтин — мій друг і гарний знайомий, але я більше не можу спостерігати за його станом.

— Романе, дякую, — відповів Ян. — Ми негайно виїжджаємо до нього й будемо вирішувати це питання. Дійсно, так більше не може продовжуватися.