Читати книгу - "Чужинець на чужій землі"

них абсолютною дурістю. Я знаю. Тож думаю, що існує висока ймовірність того, що вони наважаться на евтаназію. Але це лише припущення: я ж не Старійшина. Джубале, якщо вони вирішать це зробити, мине... — Майк замовк й трохи подумав, — як мінімум п'ять століть. Чи навіть п'ять тисячоліть, поки вони вирішать щось зробити.

— Довго ж нам доведеться чекати на винесення вироку.

— Джубале, найбільша різниця між двома расами полягає в тому, що марсіани ніколи не поспішають, а люди — завжди. Вони радше подумають зайве століття, — чи кілька століть, — просто для того, щоб впевнитися, що ґрокнули всю повноту.

— У такому разі, синку, пропоную не дуже засмучуватися з цього приводу. Якщо через п'ять століть — чи тисячоліть — людська раса не зможе домовитися з сусідами, ми з тобою цьому не зарадимо. Хоча, підозрюю, вона — зможе.

— Я теж так ґрокаю, — але не з усією повнотою. Проте, як я казав, я не переймаюся цим. Мене більше хвилює інша можливість: що вони можуть оселитися тут, намагаючись навернути нас. Джубале, вони не зможуть цього зробити. Спроби змусити нас поводитися як марсіани так само вб'ють нас, але значно менш безболісно. І все це буде величезною неправильністю.

Джубал відповів не одразу.

— Але, синку, — хіба це не точнісінько те, що намагаєшся зробити ти?

Майк здавався нещасним.

— І так, і ні. Було на початку. Але це зовсім не те, що я намагаюся зробити зараз. Тату, я знаю, що розчарував тебе, коли все це затіяв.

— Це твоя справа, синку.

— Так. Моя. Я мушу ґрокнути та вирішити, що мушу самостійно зробити на кожній точці перетину. І ти теж... Як і кожен. Ти є Бог.

— Я не приймаю це призначення.

— Ти не можеш відмовитися від нього. Ти є Бог, і я є Бог, і всі, хто ґрокає — Бог; а я — це все, де я коли-небудь був, що бачив, чув, чи відчував, чи переживав. Я — це все те, що я ґрокаю. Батьку, я бачив, у якому жахливому стані ця планета, і ґрокнув, хоча й не з повнотою, що можу її змінити. Те, чому я хотів навчати, не можна дізнатися у школах чи коледжах. Але мене змусили проносити це сюди таємно, і переодягнути це у релігію, — чим це не є, — і заохочувати простаків спробувати це, апелюючи до їхньої цікавості та бажання розважатися. Частково це спрацювало точно так, як я і передбачав; навчання та знання були так само доступними для інших, як були для мене, — того, кого виростили у марсіанському гнізді. Наші брати зібралися разом (ти бачив нас і відчував це), і вони живуть у мирі та радості, без гіркоти та ревнощів.

Лише останнє стало перемогою, яка довела, що я мав рацію. Поділ на чоловіків та жінок — найбільший дар, який у нас є: романтичне фізичне кохання на цій планеті може бути унікальним. Не знаю. Якщо так, всесвіт значно бідніший, ніж міг би бути... І я туманно ґрокаю, що ми, ті-хто-є-Бог, збережемо цей коштовний винахід і поширимо його.

Фактичне поєднання та змішування двох фізичних тіл з одночасним злиттям душ у розділеній насолоді кохання; здатність віддавати чи отримувати; відчувати задоволення одне одного — що ж, на Марсі нічого подібного не було, а це джерело, я ґрокаю у повноті, всього, що робить цю планету такою багатою та прекрасною. І, Джубале, поки людина, — чоловік чи жінка — насолоджуються своїм скарбом, занурені у блаженне щастя від того, що свідомості поєднуються так само тісно, як і тіла, — людина лишається все ще така ж невинною, наче ніколи не спарювалася. Але я ґрокаю, що ти це знаєш. І твоє небажання задовольнятись чимось меншим це доводить... У будь-якому разі я це точно знаю: ти — ґрокаєш. Ти завжди ґрокав. Навіть без допомоги марсіанської мови. Доун казала нам, що ти був так глибоко в її свідомості, наче був в її тілі.

— Гм... Леді перебільшує.

— Доун не здатна говорити якось інакше, окрім як правильно. І, — прости мене, — ми були там. В її розумі, але не у твоєму... А ти просто був з нами; розділяв.

Джубал стримався, щоб не сказати, що у тій ситуації він частково міг читати думки... Та й то не думки, а емоції. Він шкодував, — щоправда, без гіркоти, — що не є молодшим на півстоліття: у такому випадку він знав, що Доун позбулася б отого «міс» перед своїм прізвищем, і він би сміливо ризикнув би одружитися ще раз, не зважаючи на свої шрами. Він також знав, що обміняв би попередню ніч на усі ті роки, що йому залишилися. По суті, Майк у жахливий спосіб мав рацію.

— Продовжуйте, сер.

— Саме так і повинно бути. Але те, що я ґрокнув, трапляється рідко. Натомість була байдужість, і механічно виконані акти, і зґвалтування та зваблення — як гра, нічим не краща від рулетки, але з меншими шансами виграшу; була проституція та свідоме утримання, — або й примусове; страх, провина, зненависть, насилля — і діти, яких виховують з думкою, що секс — це «погано», «соромно» і «тваринно», це щось, що завжди повинно бути прихованим як сумнівне. Цю приємну, ідеальну обставину — поділ на чоловіків та жінок — ставлять з ніг на голову й перекручують, перетворюючи на жахливу.

І з кожної з цих неправильних речей можна вивести «ревнощі». Джубале, я не можу в це повірити. Я й досі не можу ґрокнути «ревнощі» з усією повнотою: вони видаються мені божевільною, жахливою неправильністю. Коли я вперше дізнався, що таке насолода, моєю першою думкою було те, що я хочу це розділити. Одразу ж розділити зі своїми водними братами — безпосередньо з тими жінками, і непрямо, через запрошення більшого розділення — з чоловіками. Сама ідея спробувати утримати цей нескінченний фонтан у собі жахнула б мене, подумав я.

Проте я був не здатний про це думати. І в ідеальному випадку я не мав ані найменшого бажання намагатися здійснити це диво з будь-ким, кого я ще не полюбив — і кому не довірився. Джубале, я фізично не здатний навіть спробувати займатися коханням з жінкою, яка не розділила зі мною воду. І те ж саме властиво всім, хто живе в Гнізді. Фізична імпотенція — якщо тільки наш душі не