Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

А що мають чи що виграють ті, кому ці питання важливі? Хоч коли-небудь вони дістають відповіді на них? А якщо так, то чи задовольняють вони їх? І чи не виникають нові запитання після відповідей на попередні?

Без жінок — важко. Без жінок — неможливо. Але ж як із ними непросто! Які вони все-таки бувають сучки! І які ж таки кобелі мужики! Вони можуть наввипередки увиватися біля однієї якоїсь шльондри і зграєю, наче пси з обірваними ланцюжками й мотузками на шиях, очманілі від запаху тічки миршавенької шавки, опустивши морди чи встромивши носи цій сучці під хвіст, підтюпцем прямувати за нею.

І ми такі самі. Можемо пройти повз красиву й порядну жінку і, забувши всі пристойності й правила, наплювавши на всі моральні закони, впасти в блуд, опуститися на самісіньке дно з якоюсь прибиральницею громадських туалетів чи продавчинею, від яких струмениться незримий, фізично невідчутний, але сильний поклик, як запрошення до тваринного злиття.

Такі епізоди й такі відчуття траплялися і в житті Богдана Даниловича Зорія. Але вони були настільки швидкоплинні, що Богдан не всі їх і пам’ятав. Водночас він готовий був піти хоч на край світу заради своєї заповітної мрії, заради тієї єдиної, яка все ж колись мала з’явитися на його життєвому шляху. Він вірив у це, він чекав цього й дуже цього боявся.

Усе своє життя Богдан Данилович боявся закохатися так, що вороття вже не буде. Щойно зароджувалися якісь почуття, які перетинали межу лише симпатій, Богдан Данилович тут же припиняв усі стосунки й… тікав. Тікав, як очманілий. Тікав, як боягуз. Тікав, як слабак.

Але Богдан Данилович Зорій вірив у те, що колись він не зможе втекти. Що одного разу він не схоче тікати. І був упевнений у тому, що саме це його і згубить. Бо так завжди буває, що коли ти вже будеш готовий сказати «так», то сам промовлятимеш це слово в пустку, бо саме тоді та, якій ці слова належить почути, слухати їх не захоче. І втече, як ти багато разів тікав…

Богдан згадав почутий колись по телевізору вислів, який вразив його. «Усе життя стоїш у черзі, щоб отримати чотири хвилини щастя…» Тож саме через оті чотири хвилини і вся притичина сталася? Невже мав рацію Фрейд, що всі шляхи закінчуються в одному місці? Межи ніг. Та ще трішки — на губах. Та ще менше — на дотику рук, тіла. На дотику поглядів…

Зорій скинув газ, швидкість автомобіля плавно зменшилася, і поїхав собі полковник спокійно, ретельно оминаючи навіть маленькі ямки, встигаючи кинути оком у бокові віконця, звертаючи увагу на красу зимових пейзажів, яких зовсім не помічав, коли мчав з Києва до… Коли просто їхав з Києва.

Богдан Данилович увімкнув радіоприймач. Музика завжди допомагала в найскладніші хвилини життя. Зорій дуже любив мелодійні ліричні пісні, любив і сам іноді помугикати або й поспівати голосно. На якійсь хвилі ефему почув пісню «Синій-синій іній». Полковник і далі їхав повільно, а пісня звучала і звучала в ньому, не даючи змоги іншим думкам увійти, заполонити мозок, душу, серце. І хоч скоро Зорій зрозумів, що давно грає інша музика, у голові був лише «синій іній» — пісня юності, пісня першого кохання, пісня перших надій і мрій. «Синій іній». «Шукаю день і ніч любов свою… Ти, вітер, знаєш все… Тож скажи… вона, вона, де вона…»

— Мамо, — тиша в хаті панувала недовго. — Я розумію, чому ми не знали, що розповідаємо одна одній про ту саму людину. Ми його звали під час розмов по-різному. Я звала тільки іменем, яке в лагідній формі не схоже на справжнє його ім’я. Я його звала тільки Данчиком. А ти ніяк не могла запідозрити в цьому імені ім’я Богдан. Ти теж ніколи імені своєї любові юності не називала…

— Оленко, донечко! — перебила її мати. — Як же це так? Чому? Як ти знайшла серед сотень тисяч, мільйонів чоловіків саме цього? Того єдиного, якого я кохаю все життя! Кохала все життя.

— Мамо, чому — «кохала»? — Олена якось дивно (чи, бува, не з надією?) глянула в очі матері. — А зараз, після того, як дізналася?.. Господи, що я плету?!

У кімнаті, прибраній, затишній, із застеленим скатертиною столом, сиділи одна проти одної мати і дочка. Дві дорослі жінки, які зараз мусять зробити кілька, можливо, найболючіших за все своє життя, кроків.

Ці кроки — до розуміння й прощення або до злості й ненависті.

— Хтось із нас кохатиме його й далі. А хтось мусить зненавидіти, — мовила мати. — Або ми обидві його зненавидимо. Любити ж удвох його ми не можемо.

— Чому ні?! До того, як не знали, що кохаємо одну й ту саму людину, ми ж його кохали.

— Мені не дуже зручно говорити на цю тему. Хоч ти й доросла, але я — твоя мати. Я тебе виховувала, як могла. Але я завжди вважала, що основний метод виховання — мій власний приклад. Як треба жити. Як правильно треба жити. Як правильно вчиняти в різних ситуаціях. Я завжди пишалася, що моя дочка — ідеал і мрія кожної матері. І зараз я пишаюся тобою! А головне — я вірю тобі. Я вірю, що рішення, які приймає моя дочка, завжди людяні. А значить — правильні. Якби я знала… Якби я знала… Твоя ж любов, я певна — глибока й відчайдушна — проявилася на генному рівні. Як інакше пояснити цей збіг?

— Мамо, а як вийшло, що ви з Данчиком не побралися? Ти ж мені розповідала, що ваше кохання — ще зі школи. Як ти могла вийти заміж за мого тата, не люблячи його?

— Скільки запитань… — Любов ці слова сказала не