Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Жазель дивилася в сіру стіну. Схоже, що плітки про нічну битву вже дійшли до Дезіре. Воно й не дивно, вся фортеця тільки про це й гуділа. Тоді виходить він що, спеціально заманював їх глибше у фортецю?

- Ох, Жазелізе. Ну, не військова ти людина. - Дезіре зітхнула. - Як і я тепер.

- Він майже здав і третій рубіж. - все ж таки вирішила закінчити свою розповідь дівчина. - А потім усе, як розлютилися, і накинулися на ворога. Химерниці з одного боку, подрібнювачі з твоїм Гранітом з іншого боку. Похмурі з Делоріс пройшли парадним маршем через усі три рубежі центральною дорогою. А чемпіони і наші солдати добивали граваліонів, що потрапили під вплив похмурих.

Дівчина глянула на ліжко. Дезіре не ворушилася. Мабуть, вона вже кілька разів чула цю історію, коли будівельники нескінченно розповідали її один одному. Жазель зітхнула.

- На нас напав древній амаліон. Синій. Ну, всі вони сині, але цей ще й світився. За словами очевидців, він рухався з такою швидкістю, як граваліон.

Жодного руху на ліжку.

- Максуд і Сандрін вступили з ним у бій. Ну, Максуд, він… може ставати сильнішим. І він став.

- А Сандрін?

Жазель замовкла. Її самої там не було. Коли воїни практично здали третій рубіж, всі охочі подивитися на видовище перемістилися на стіну п'ятого рубежу. Звідти важко щось розглянути вночі. Ще й через будинки.

- Кажуть, що вона не поступалася їм обом у швидкості. Максуд кинув мечі та переміг ворога голими руками.

Химерниця голосно цокнула язиком.

- Він точно не Химерник? З такими замашками та таким бажанням покрасуватися.

Жазель усміхнулася. Звичайно, Максуда вона вважала скромним і не схильним пафосно себе виставляти на людях, але в битві він робив те, що інші солдати нізащо не робитимуть. Красувався..

– Потім йому стало погано. Йому до цього було теж погано. Як виявилося. А потім стало гірше. Сандрін, Селюстір і… як же її… Жеместьє!

- Мілізен?

- Мабуть. - знизала плечима клерк. - Не знаю, як її звуть. Або не пам'ятаю. Вони втрьох зробили те, що ти робила раніше.

Дезіре повернулась у ліжку, лягла на спину. Її червоні очі можна було помітити й за кілометр. Жазель намагалася не подати вигляду, що вони як магнітом притягали її погляд. Як же зараз клерк не хотіла, щоб Дезіре запитала щось на кшталт "як я виглядаю". На це питання вона зовсім не хотіла відповідати.

- Чому? - промовила всього одне слово Химерниця.

Жазель поплескала віями. Вона чудово зрозуміла сенс питання. Але вирішила втягнути в розмову і Химерницю Зими. Та мовчала, начепивши кам'яне обличчя. Минула хвилина. Клерк зітхнула і опустила погляд.

- Ти одна з нас. Чому інші мають знати, а ти ні?

- Може, тому, що я не одна з вас? Поглянь на мене! Я каліка. У мене нема рук. Я більше не Химерниця.

- Не говори так. - перебила її Жазель.

- Як? Чи не говорити правду?

Жазель стиснула зуби.

- Я теж не беру участі у битві. І Росіта не приймає. Але ти спитай у її чоловіка, хто для нього найголовніший... драйтл у світі.

- Навіщо ти прийшла?

Настав момент, коли треба сказати правду.

- Ти не заслужила на те, що отримала. Я не можу спокійно дивитись на це все. Не хочу, щоби твій світ зруйнувався.

- Він уже зруйнувався. Ти нічого з цим не вдієш. Трохи спізнилась із такими розмовами, подруго. - Дезіре знову перекинулася на живіт і відвернула голову.

- Нічого я не спізнилася. Раніше ти називала мене поїдачем запасів.

- Я тепер сама такою стала. - кинула від стіни Химерниця. - Тобі краще піти.

- Я не це хотіла сказати. - Жазель прикусила губу. - Знаєш, колись я б віддала все на світі, щоб до мене хтось прийшов і поговорив. А ти сама відмовляєшся від цього.

Дівчина встала.

- І знаєш, що? Мені все одно на твої бажання. Я приходитиму сюди щодня. І говоритиму з тобою. Подобається тобі це чи ні. Можеш вважати це моєю помстою за твоє нахабство і зарозумілість. Але від мене тобі нікуди не подітися. - Жазель замовкла на секунду. - Хочеш знати, навіщо я прийшла сюди? Чому я тут? Хотіла, щоб ти дізналася про одну істину, яку мені свого часу ніхто не повідомив.

Клерк розсунула штори і зробила крок із покоїв Химерниці. Зупинилася і кинула погляд на Дезіре.

- Ти не можеш бути зламана, поки сама так не вважатимеш.

Вона пішла, залишивши відкриту штору. Дезіре потерла головою об подушку, витираючи сльози на червоних очах. І звідки вони беруться. Давно б їм час закінчиться. Дівчина перекинулася на спину і втупилася в стелю. Звичайний день її нового життя. Дивитися в стелю. Дивитись на ложку, якою тебе годують. Дивитись на дівчинку, яка тебе одягає та роздягає. На іншу, яка водить тебе до туалету. Дезіре заплющила очі і сльози покотилися її щоками. Вона зітхнула. Добре вона себе повела з Жазелізе чи погано? Їй було начхати. Взагалі. Абсолютно. Дезіре сковтнула. Ще деякий час вона полежала в ліжку, чекаючи, поки висохнуть сльози. Потім покликала дівчинку, щоб та допомогла їй одягнути плащ. Росіта сказала, що її колишній одяг сильно зносився. Так вона намагалася сказати дві речі. Перша – відрубані рукави сорочки не зовсім відповідають сучасній моді. І друга – плащ допоможе приховати твою неповноцінність. Звичайно, їй вистачило такту, не казати це вголос.

Дезіре йшла четвертим рубежем. День, але ж солдатів не видно. Усі внизу. Добре. Менше хто її бачитиме. Дівчина намагалася йти своєю звичайною ходою. Але це виходило погано. Збалансувати своє тіло виявилося важче. Вона й не думала, що руки надають такої стабільності. Добре, що їй не доведеться звикати до цього.

Ворота п'ятого рубежу. Стіна п'ятого рубежу. Найвища. Дезіре зійшла на неї східцями. Найближчими. Вона пройшла до того місця, де стіна упиралася у скелю. Камінь височів над стіною на добрих пару метрів. І падав вертикально униз з великої висоти. Але скеля височила над стіною метрів на два. І цей виступ йшов паралельно перепаду висоти самої фортеці. Різниця у два метри зберігалася аж до стіни четвертого рубежу. Дезіре зітхнула. Потрібно спробувати щастя біля іншого краю стіни. Дівчина розвернулась, і швидким кроком попрямувала в інший бік. Праворуч від неї розкинулися війська амаліонів. Ті самі, з якими вона планувала битися, щоби прославитися. Щоб стати гідним членом її уславленої сім'ї. Дезіре опустила голову і дивилася собі під ноги до краю стіни. Така сама висока скеля. Але все ж трохи нижче і вона мала ваду. Виїмку. Дезіре довго простояла на стіні, роблячи розрахунки. Як вона не рахувала, а сантиметрів десять їй ніяк не вистачало. Вона зітхнула і сіла на стіну, спираючись на скелю спиною. Дівчина розмірковувала. Потім підвелася і попрямувала до найближчих сходів. Зійшла ними униз. І почала обходити п'ятий рубіж у тих місцях, що здавались найменш придатними до проживання. Через цілу годину пошуків вона знайшла те, що шукала. Дезіре полегшено посміхнулася. Витерти піт із чола вона не могла. Тому різко похитала головою у різні боки, щоб краплинки розлетілися самі. Схожа на собаку. Дівчина стиснула зуби. Нічого. Тепер треба придумати, як цей камінь доставити на стіну. Дезіре спробувала його штовхати ногою у потрібному напрямку. Це виходило погано, але все одно виходило. Сантиметр за сантиметром камінь наближався до стіни. Надвечір вона доштовхала його до потрібних їй щаблів. Присіла на ньому ж відпочити. Не вперше. Тепер перед нею стояла інша, ще більш складна задача. Потрібно вигадати, як заштовхати брилу нагору.