Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

в Росії, дисиденти «робили собі кар’єру приватно, відстукували петиції на давніх машинках на своїх дачах, кидали виклик владі, попиваючи абсурдно солодкий чай, одягнені в домашні халати. Вони не були готовими до сутичок у парламенті й на телебаченні, і, здається, їх глибоко збентежила швидкість і радикальність змін у країні, які відбулися за їхньої відсутності»[1993].

Більшість колишніх дисидентів, які залишилися у полі громадської уваги, більше не займалися виключно долею досі існуючих радянських концентраційних таборів. Андрій Сахаров, звільнений із заслання у грудні 1986 року, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР 1989-го, почав відстоювати реформу відносин власності[1994]. Через два роки після звільнення вірменського дисидента Левона Тер-Петросяна було обрано президентом Вірменії. Численні українські і прибалтійські в’язні прямо з таборів потрапили до політичного безладдя у своїх країнах, де почали гучно виступати за незалежність[1995].

Звичайно, у КГБ помітили, що політичні тюрми закриваються — та навіть вони, здається, були не в змозі зрозуміти значення того, що відбувається. Нечисленні доступні документи другої половини 1980-х років вражають передусім тим, як мало змінилася риторика таємної поліції навіть на цій стадії процесу. У лютому 1986 року тодішній керівник КГБ Віктор Чебриков з гордістю повідомляв на партійному з’їзді, що його відомство провело велику контррозвідувальну операцію. Її необхідність, за словами Чебрикова, була зумовлена тим, що «Захід поширює брехню про порушення людських прав з метою поширення антирадянських настроїв серед цих відступників»[1996].

Пізніше того ж року Чебриков подав Центральному комітетові доповідь про затяжну битву, яку його відомство веде проти «діяльності імперіалістичних шпигунських організацій та ворожих елементів у Радянському Союзі, пов’язаних з ними». Він ставив у заслугу КГБ «паралізування» діяльності різних груп, зокрема Гельсінських моніторингових організацій, та навіть те, що в період 1982–1986 років «понад 100 осіб були змушені відмовитися від незаконної діяльності і повернутися на шлях справедливості». Дехто з цих людей — Чебриков називає прізвища дев’ятьох, — навіть «зробили публічні заяви на телебаченні та у пресі, викрили західних шпигунів і тих, хто має подібний до їхнього спосіб мислення».

Водночас далі Чебриков визнає, що становище, можливо, змінилося. Потрібно уважно читати, щоб зрозуміти глибину цих змін: «Поточна демократизація усіх сфер суспільства і зміцнення єдності партії і суспільства дають можливість перегляду питання амністії»[1997].

Насправді він має на увазі, що дисиденти настільки ослаблені, що більше не можуть завдавати жодної шкоди — до того ж у будь-якому разі за ними пильно стежать, про що він вже говорив на засіданні політбюро, «щоб бути впевненими, що вони не продовжують своєї ворожої діяльності»[1998]. В іншому виступі він додав — це виглядає майже відмовкою, — що, за підрахунками КГБ, 96 осіб без належної на те причини утримуються в особливих психіатричних лікарнях. На його думку, ті з них, хто «не становить небезпеки для суспільства», також мають бути звільнені[1999]. Центральний комітет погодився, і в лютому 1987 року було звільнено 200 в’язнів, засуджених за статтями 70 та 190–1 кримінального кодексу. Ще більше в’язнів звільнили через кілька місяців з нагоди тисячоліття хрещення Русі. У наступні два роки з психіатричних лікарень було звільнено понад 2000 осіб — набагато більше за тих 96, про яких згадував Чебриков[2000].

Та навіть у цей час — можливо, через інерцію, можливо, через те, що влада зникала на очах КГБ разом з тюремним населенням, — КГБ дивовижно неохоче відпускав політичних в’язнів. Оскільки в’язнів формально було помилувано, а не амністовано, політичним, яких звільняли у 1986 і 1987 роках, пропонували підписати папір, у якому вони засвідчували свою відмову від антирадянської діяльності. Більшості дозволялося писати такий документ у довільній формі, уникаючи виправдань: «Через погіршення стану здоров’я я не буду надалі займатися антирадянською діяльністю», або «Я ніколи не був антирадянщиком, я був антикомуністом, а законів, що забороняють антикомунізм, не існує». Дисидент Лев Тимофєєв написав: «Я прошу мене звільнити. Я не маю наміру завдавати шкоди радянській державі, не мав я такого наміру і ніколи раніше»[2001].

Проте іншим знову наказували зрікатися своїх переконань або виїжджати з країни[2002]. Одного українського в’язня звільнили, але одразу ж відправили на заслання, де він мав дотримуватися комендантської години і кожного місяця звітувати у відділку міліції[2003]. Ще одного дисидента — грузина — протримали в таборі після розпорядження про звільнення ще шість місяців — просто тому, що він відмовлявся підписувати будь-які формулювання, які пропонували співробітники КГБ[2004]. Ще один відмовився подавати формальне прохання про помилування — «на тій підставі, що не вчинив жодного злочину»[2005].

Симптоматичною для того часу було становище, в якому опинився гірничий технік українець Богдан Климчак, арештований за спробу залишити СРСР. 1978 року, побоюючись, що його можуть арештувати за звинуваченням в українському націоналізмі, він перейшов радянсько-іранський кордон і попрохав політичного притулку. Іранці відправили його назад до СРСР. У квітні 1990 року він все ще був політичним в’язнем пермських таборів. Групі американських конгресменів вдалося його там відвідати; виявилося, що умови там майже не змінилися. В’язні так само скаржилися на лютий холод, їх так само садили у штрафні камери за такі «злочини», як незастібнутий верхній гудзик[2006].

Хай там як, але зі скрипом і деренчанням, зі стогонами і скаргами репресивний режим зрештою ламався остаточно — як і вся система в цілому. Справді, на момент, коли у лютому 1992 року було остаточно і назавжди закрито пермські табори, сам Радянський Союз уже перестав існувати. Усі колишні радянські республіки стали незалежними державами. У деяких з них — у Вірменії, Україні, Литві — вищі державні посади обійняли колишні в’язні. В інших до влади прийшли колишні комуністи, що втратили віру у радянські ідеали, пересвідчившись у правдивості розповідей про минуле[2007]. На зміну КГБ і МВД, хоч і не ліквідованим повністю, прийшли інші організації. Таємні агенти поліції почали займатися іншим видом діяльності — приватним бізнесом. Тюремні наглядачі прозріли і розважливо пішли працювати до місцевих органів влади. Новий російський парламент у листопаді 1991 року ухвалив «Декларацію прав і свобод особи», якою, серед іншого, гарантуються свобода пересування, свобода релігії і свобода не погоджуватися з владою[2008]. На жаль, новій Росії не судилося стати взірцем національної, релігійної і політичної терпимості, але це вже інша окрема історія.

Зміни відбулися з приголомшливою швидкістю — і, здається, ніхто не був так приголомшений ними, як той, хто розпочав процес розпаду Радянського Союзу. Бо саме