Читати книгу - "Трилогія смерті"

йому, щоб покликав мене сюди, коли наведе лад! Недоумкуватий перший чоловік Констанс, вона побралася з ним, тільки-но оклигавши після переляку від непередбачуваних бомбардувань. Як же мені вдалося зняти її у трьох картинах, ні сном ні духом не відаючи про її зміни! Ісусе Христе! Та в ній чортеня борсається, справжній диявол усередині Люцифера, котрий поїдає жіночу плоть.

— Можливо, річ у тім, — закинув я, — що у ті роки ти звивався біля Марлен Дітріх, ходив коло неї, як біля збитого яйця?

— Звивався? Це саме так називається? — Фріц розійшовся сміхом та відхилився від краю ліжка. — Зніми ці трикляті фотки. Якщо я й зможу чимось зарадити, то цей мотлох мені знадобиться.

— Це ще не всі, є більше, — мовив я, — у китайському театрі Граумана, у старій апаратній рубці, старий…

— Той миршавий сновида?

— Я б так не говорив.

— Чому ні! Він погубив бобіни з моїм фільмом «Атлантика», знятим для «УФА».[210] Я прийшов переглянути стрічку. Він намагався прив’язати мене до крісла і силоміць нашпигувати старими серіалами з Рін-Тін-Тіном.[211] Я погрожував викинутися з балкона, лише тоді він дозволив мені взяти із собою «Атлантику». Он як.

Він розклав світлини на ліжку й окинув їх прискіпливим, ледь не полум’яним поглядом, розглядаючи крізь товщу монокля.

— Ти кажеш, що там, нагорі, у театрі Граумана, є більше фото такого ж штабу?

— Так, — підтвердив я.

— Ти не проти сісти в «Альфа Ромео» і на швидкості дев’яносто п’ять миль за годину допекти до китайського театру Граумана менше, ніж через п’ять хвилин?

Кров відійшла від мого обличчя.

— Не заперечуєш, — виснував Фріц.

Фріц стрімголов дременув під дощем. «Альфа Ромео» було уже в повній готовності, він натиснув на газ, тільки-но я сів у машину.

Розділ тридцять сьомий

— Нам знадобляться ліхтарик, сірники, а ще записник та олівець, аби робити нотатки, — перелічив я і почав порпатись у кишенях.

— Вино, — додав Фріц, — про всяк випадок, бо хтозна, може, у тих недобитих собацюр на шпилі не знайдеться бренді.

Ми розписали пляшчину вина між собою, поки розглядали громаддя щаблів, що вели до старої проекційної рубки.

Фріца заполонив усміх.

— Я перший. Якщо ти гепнешся звідтіль, не матиму й найменшого бажання грати у лови.

— Оце так дружба!

Фріц занурився у темінь. Я подався назирці, врізнобіч розмахуючи ліхтариком?

— Чому ти зголосився допомогти мені? — тихцем поцікавився у Фріца.

— Я зв’язувався з Крамлі. Він сказав, що весь день ховається у ліжку. Мені перебування поміж таких неотесаних довбнів, як ви, тільки до добра: і кров циркулює, і серце стукотить що й ну. Дивися там за ліхтарем, а то ноги мені можуть підкоситися.

— Не під’юджуй мене, — я захилитав потоком світла.

— Терпіти не можу, коли вичавлюю зі себе схожі речі, — розійшовся Фріц, — але якщо чимось ладним ділишся, то добро й отримуєш навзамін. Ти — мій десятий байстрюк, якщо не враховувати Марі Дресслер!

Ми піднялися уже так високо, що голова йшла обертом.

На верхів’ї другого балкона Фріц почав рвати і метати, проклинаючи височінь, і лайка була йому як бальзам на душу.

— Розтолкуй мені заново, — почав Фріц під час того, як ми дерлися далі, — виліземо ми нагору, а тоді що?

— А тоді стільки ж мудохатимемося, спускаючись. Там у підвалі на дзеркалах виведені імена. Справжні скляні катакомби.

— Стукай, — урешті не втримався Фріц.

Я постукав, і двері апаратної відчинились усередину, один із двох проекторів працював, випромінюючи невиразне світло.

Провівши ліхтарем уздовж стіни, я почав жадібно заковтувати повітря.

— У чому річ? — запитав Фріц.

— Вони запропастилися! — сказав у сум’ятті я. — Фотографії. Хтось просто спустошив ці стіни.

Я розпачливо вигравав пучком світла, метаючи ним то сюди, то туди по спорожнілому просторові. Усі так звані «примари» темної кімнати і справді як крізь землю провалилися.

— А бодай би тобі добре було! Ісусе Христе! — я скам’янів на місці й неабияк вилаявся. — Боже мій, я висловлююся на твій манір!

— Мій син, що не кажи, — вдоволено відреагував Фріц. — Порухай-но ліхтарем!

— Тихо-тихо, — я поволі ступив уперед, невпевнено націлюючи ліхтар на те, що затесалося поміж проекторів.

Ясна річ, то був батько Констанс, виструнчений і холодний, одна рука якого повисла на вимикачі.

Один проектор на повну котушку прокручував кіноплівку, змотану в бобіні, лінзи скеровували зображення вниз, циклічно повторюючи його знову й знову, і так кожні десять секунд. Маленькі дверцята, які могли вивести відзняті картини на екран театру, були зачинені, тож ув’язнені зображення мигтіли всередині цих дверцят, зовсім крихітні, втім, якщо нахилитися вперед і примружитися, можна було розгледіти.

Саллі, Доллі, Моллі, Голлі, Гейлі, Неллі, Робі, Саллі, Моллі… і спину тому не було.

Я прикипів очима до старигана Реттіґана, який остовпів на місці; його обличчя потяглося чи то від тріумфу, чи від нужди. Важко було відповісти однозначно. Я перевів погляд на спорожнілі стіни, на яких більше не красувалися Саллі, Доллі, Моллі, але хто б там не поцупив фото, йому точно на думку не спадало, що старий, виявивши пропажу своєї «сім’ї», запустить стрічки, котрі бережуть минувшину. Або ж…

Мій мозок закипів. Я вчув голос Бетті Келлі, який викрикував фрази Констанс: «Прости мені, прости мені, прости мені». Відлунював і Квіклі: «Як мені повернутися, повернутися, повернутися?» Про що це вона? Про своє друге «я»?

«Хто тебе так скривдив? — думав я, стоячи над мертвим тілом старого. — Чи то твоїх рук справа?»

Мармурової білизни очі покійника були нездвижними.

Я вимкнув проектор.

Усі ці обличчя досі мелькотіли на моїй сітківці: донька, яка танцює, метелик, китайська спокусниця, кривляка.

— Сердешна згублена душа, — прошепотів я.

— Ти знаєш його? — запитав Фріц.

— Ні.

— У такому разі ніяка він не сердешна душа.

— Фріце! У тебе бодай коли-небудь було серце?

— У мене шунтування. Видалив його з кінцями.

— Як живеш без нього?

— Тому що… — Фріц простягнув мені монокль. Я припасував холодну лінзу до свого ока і почав вдивлятися.

— Тому що, — сказав він удруге, — я…

— Тупий, недобитий сучий син?

— У десятку! — зголосився Фріц. По хвилі додав: — Ходімо. Що за місцина, справжня трупарня.

— Завжди нею була, — доповнив я.

Відтак я зателефонував Генрі й сказав йому, аби брав таксі та мчав до Граумана. Мерщій.

Розділ тридцять восьмий

Незрячий Генрі уже вичікував нас у проході, що вів униз до оркестрової ями, а звідтіля до заниканої у підвалі переодягальні.

— Не розповідай, — вирвалось у нього.

— Про що, Генрі?

— Про фотографії в апаратній рубці. Капут? Так це звучить на жаргоні Фріца Вонга.

— На твоєму те