Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

ся, очевидно, для людей стороннїх, з поза печерської братії — для публїки, як побожна лєктура, на взір візантийських патериків. Повість Симона складаєть ся зі вступу, зверненого до Поликарпа, й двох частин. У вступі він докоряє йому за його марність і складає панеґірик Печерському монастирю; в першій частинї оповідає про важнїйших подвижників монастиря, їх подвиги й чуда, в другій — про чуда, звязані з історією засновання самого монастиря. Повість Поликарпа, по коротенькім вступцї, зверненім до Акиндина, складаєть ся з дванадцяти оповідань про печерських подвижників, з моралїстичною закраскою, ще яснїйше зазначеною нїж у Симона. Обидві повісти написані зручно, складно, інтересно, не загромаджені бомбастом, сильно ворушать чутє й фантазію читача, й завдяки тому, невважаючи на свій чисто аскетичний, місцями — навіть хоробливо-аскетичний характер, мали незвичайну популярність на Руси, не тільки в церковних, але і в сьвітських кругах. В первістній осібности вони не заховали ся: дуже рано вони були злучені разом з лїтописною повістею про Печерський монастир, Несторовим житиєм Теодосия й деякими дрібнїйшими додатками в одну компіляцію під титулом Печерського Патерика; ся компіляція, дуже популярна від початку аж до нинїшнїх часів, дуже скоро витиснула самі послания: вони заховали ся тільки в Патерику, з ріжними редакційними змінами. Найстарші редакції Патерика маємо тепер з XV віка (числом три).

Староруська паломнича лїтература досї репрезентуєть ся головно тільки „Паломником Данила ігумена Руської землї”, що правда — утвором незвичайно популярним й інтересним. Се досить легко (розмірно) й інтересно описана подоріж в Палестину, зроблена десь між 1106-1108 рр.; по декотрим подробицям здогадують ся, що автор був Сїверянином, зрештою нїяких близших відомостей про нього не маємо. Завдяки досить легкому стилю, богацтву відомостей й масї апокрифічних подробиць вплетених в оповіданнє, Паломник сей тїшив ся широкою популярністю. Се безперечно найбільше популярний твір староруської лїтератури: кодексів його тепер звістно близько сотки; найдавнїйші кодекси одначе маємо тільки з XV в. 5). По за тим маємо подорожники мало звістні, або до України не належні, як подорожник Новгородця Антонія Добринї (Адрейковича) до Царгорода 6).

Історичне письменство, судячи по його останкам, мусїло бути богато розвинене, але до нас дїйшло виключно тільки те, що увійшло в лїтописні компіляції — головно в одну велику компіляцію, що принятим звичаєм per nefas зветь ся Іпатською лїтописею). Ся збірка — то правдивий архив нашого письменства, де переховали ся одинокі майже останки нашої старої історіоґрафії, слїди

- на жаль, часто дуже уривкові й слабі. Поза нею можемо виловлювати переважно тільки поодинокі дрібні останки в иньших компіляціях, сучасних, як нпр. Суздальська лїтопись, і пізнїйших — великоруських (особливо в т. зв. Воскресенський і Нїконівський) та польських (у Длуґоша) 7). З більших творів, включених в сї компіляції, можемо вказати нпр. стільки разів цитовану повість про баскака Ахмата і курських князїв — правдоподібно чернигівську 8). Крім того складали ся або доповняли ся руськими звістками та переробляли ся компіляції з всесьвітньої історії, але тут іще ріжні верстви сеї роботи і те, що належить в них сим часам і українським землям, не можна виріжнити з якоюсь докладнїстю 9).

Тим важнїйша для нас згадана українська збірка свійських лїтописей. Вона була зладжена, очевидно, на Волини, десь в останній четвертинї XIII в. її укладчик мав мабуть уже злучені до купи т. зв. Найдавнїйшу і „Київську” лїтописи і прилучив до них Галицьку з її волинським продовженнєм. Кожда ж з сих лїтописей перше нїж перейшла до сеї останньої компіляції, перейшла теж через руки цїлого ряда редакторів, а і в своїм основнім укладї складаєть ся з численних частин, з ріжнородних самостійних утворів, так що маємо тут цїлий архив нашої історіоґрафїї.

Я вже попереду 10) подав аналїзу першої частини сеї трильоґії — Найдавнїйшої лїтописи. Я вказав там, що її перша складова частина — т. зв. Повість временних лїт, зладжена десь у серединї XI в., була в другій половинї XI і на початку XII в. кілька разів продовжена, розширена й перероблена, і так з'явили ся одна по одній її остатнї редакції: одна новгородська й дві київські. Одна київська редакція була зроблена в 1116 р. Сильвестром ігуменом видубицьким (кінчила ся 1110 р.); друга трошки довша, зроблена була коло того ж часу незвістною нам особою 11). В склад лїтописи окрім запозичень з чужих джерел, вставок теольоґічного змісту, документів і переказів, увійшло й кілька самостійних писань історичного (або релїґійно-історичного) змісту — окрім самої Повісти временних лїт, що послужила основою сеї лїтописи, увійшла сюди повість про Володимира, житиє Бориса і Глїба, повість про початки Печерського монастиря, повість про війну Олега Сьвятославича з Мстиславом, історія про Волинську війну якогось Василя.

Основою Київської лїтописи послужили київські записки, що в певними змінами увійшли в склад і Суздальської лїтописи: в остатнїй слїд їх губить ся в серединї XII в. В Київській лїтописи вони теж не заховали ся в чистій формі — тут вони злучені з иньшими київськими й чужими записками, як то видко з відмін записок Суздальської лїтописи і з подвійних звісток та з иньших слїдів сполучення в самій Київській. Середину Київської лїтописи (від 1146 р.) виповнює простора повість про князюваннє в Київі Ізяслава Мстиславича, писана якимсь прихильником і товаришом його походів, але й вона поперебивана иньшими звістками; в значній частинї сї звістки ідуть з якогось джерела неприхильного Ізяславу, писаного, бодай в части, десь за Днїпром, мабуть в Чернигівщинї. Зі вставок годить ся піднести оповіданнє про убійство Ігоря, злучене з двох повістей про нього, як згадував я вище. В третїй четвертинї XII в. слїдно нову руку — якоїсь духовної особи спеціально прихильної династиї Ростислава, що мабуть вела київську лїтопись в сїй частинї; але пізнїйший редактор завів і сюди серію записок і осібних повістей українських і суздальських. Так за осібні сказания, до первісної лїтописи не приналежні, можна уважати оповіданнє про нахід Половцїв на „десятинний город” Богородицї під 1172 р., про вибір печерською братиєю ігуменом Василия під 1182 р., про похід Ігоря на Половцїв під 1185 р.; суздальське джерело виразно видко в оповіданнях про еп. Федорця (під 1172 р.), про похід Андрія на Новгород (1172), про смерть Андрія й дальші замішання в Суздальщинї (1174). Серія галицьких звісток почавши від р. 1173 мабуть також не належить до первісної лїтописи, а взята з якогось західно-українського джерела, так само і леґенда про третїй хрестоносний похід під 1190 р. Нарештї замикає Київську лїтопись звістна вже