Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Дитиночку колихати. Ой на кота та воркота, На дитину та й дрімота, Котик буде воркотати, Дитинонька буде спати.

У неї був гарний голос, і вона ніжно зверталася до ведмедика, нарешті перетворившись на шестирічну дитину. До нас зазирнула Єлизавета Павлівна.

— О, співаєш. Як вам, Іване Карповичу? Це я навчила.

— Добре. Гарна колискова. А куди пішла пані Кейт?

— Та у хвіртку хтось постукав. А чому ви зі зброєю? — Я не сховав браунінг.

— Показували з Монікою одне одному свої пістолети. — Я трохи докірливо подивився на Єлизавету Павлівну.

— Так, Моніка любить зброю. Ти вже показувала татові браунінг?

— Чи не зарано такі іграшки?

— Ви завжди казали, Іване Карповичу, що краще дарма підготуватися, ніж бути неготовим. До речі, як вам мова Моніки?

— Чудесно. Я й не думав, що ви так добре знаєте українську.

— Довелося трошки посидіти над словниками, але в нас усе вийшло. Так, Моніко?

— Так, Лізо. — Вона кивнула.

У кімнату забігла Кейт. Вона лопотіла щось англійською, я нічого не розумів, але з тону зрозумів, що знову якісь неприємні сюрпризи.

— Хтось прийшов, до вас, — сказала мені Моніка.

— Ти англійську знаєш? — здивувався я.

— Так, Ліза каже, що мови треба знати.

— Тут вона права, — кивнув я. Дивився на жінок, бачив, що вони стривожені.

— Іване Карповичу, прийшов якийсь чоловік, хоче з вами поговорити, — сказала Єлизавета Павлівна.

— Ну, хоче — то поговоримо. — Я вставив обойму.

— Але ж ніхто не знав, що ви приїхали!

— Ну, бачите, хтось таки знав. — Я усміхнувся.

— Якщо треба буде тікати, у сараї, за корзиною, є хід до сусідів. Звідти садочком до сусідньої вулиці, — сказала Моніка. Господи, їй шість років!

— Дякую, донечко, але сподіваюся, що обійдеться без цього.

Я спустився у двір, побачив там пана в цивільному, але з виправкою, яка бувала лише у військових. Невисокий, худий, років п’ятдесяти, з тонкими вусиками. Побачивши мене, усміхнувся.

— Добрий день, Іване Карповичу. — Його російська була дуже пристойна, як на іноземця.

— Добрий. Чим можу вам допомогти?

— Мене звуть Поль Рішар, я офіцер французької розвідки. Чи знайдеться у вас півгодини для розмови?

— Так, заходьте.

— Якщо ви не проти, я б краще прогулявся.

— Що ж, добре, — кивнув я. — Єлизавето Павлівно, ми з паном Полем трохи прогуляємося.

— Усе добре? — спитала вона.

— Не хвилюйтеся, це просто розмова, — запевнив пан Рішар.

Ми вийшли з двору. Я озирнувся. Стеження не було.

— Я прийшов сам, Іване Карповичу, просто поговорити.

— У вас майже бездоганна російська. Де ви навчилися?

— Я вісім років пропрацював помічником військового аташе в Петербурзі. Мав час удосконалити вимову.

— То що за справа вас привела?

— Я від імені уряду Франції хочу запропонувати вам роботу.

— Мені? Іноземцеві?

— Так, вам. Річ у тім, що ця робота під силу лише вам.

— А як ви мене знайшли? Я особливо не афішував свого приїзду до Барселони.

— Ну, почалося все з того, що наша агентура в Одесі доповіла, буцімто вас було вбито при переході кордону. Вбили начебто руські. Наші агенти не могли зрозуміти, для чого руські вбили найкращого зі своїх сищиків. Потім з’ясувалося, що це зробили монархічні кола, які намагалися зіпсувати репутацію Тимчасовому уряду. Саме на нього планувалися повісити ваше вбивство. Та, як виявилося, вас справді непросто відправити на той світ. І наша агентура в Румунії сповістила, що вас шукає весь болгарський окупаційний корпус. Ба більше, прибули високопосадовці з Берліна, які дуже хотіли поспілкуватися з вами й були вкрай розчаровані через ваше зникнення. Знаєте, чим ви зацікавили німців?

— Ні, — відповів я. Ми гуляли вулицею, але від моря. За нами ніхто не йшов.

— Німці хотіли використати вас у своїй грі для виведення Росії з війни.

Я засміявся.

— Полю, я дуже вдячний вам за високу оцінку моїх здібностей, але усьому є межа. Я просто сищик, я не можу виводити цілу країну з війни.

— Іване Карповичу, повірте, я досить тверезо оцінюю ваші можливості. Я говорю про те, що знаю. У Берліні розробили цілий план перемоги на Східному фронті. І німці готові