Читати книгу - "Холодна Гора"

самий раз піти до міськради, зареєструватися і вимагати від неї молитовного будинку». І з того почалося наше нещастя.

Три старійшини секти пішли до сільради й почали вимагати приміщення. Їм сказали, що для реєстрації потрібно 50 підписів.

Ми зібрали ті 50 підписів серед одновірців. Нашу заяву прийняли і пообіцяли дати відповідь через два тижні. Але вже через кілька днів всі 50 були арештовані. Контрреволюційна організація! Керівник:

Павло Андрійович Гончаров!

— Недобре влада вчинила — скаржився Павло Андрійович. — Навіщо дали нам у конституції свободу віросповідання? У ній же ясно сказано, що кожному вільно молитися. Ніхто не має права перешкоджати молитись. Ми, старообрядці, також люди.

Усі ми в камері були атеїстами, але нас зворушила розповідь старого селянина. Ми не розуміли, чому НКВС не може дозволити, аби ці люди жили по-своєму. Потім ми довідалися про все від старого.

Павло Андрійович був садівником. Запевняв, що його яблука були найкращими в Молдавії. Мав невеликий шмат землі над Дністром біля самого кордону. Був заможним, його ґрунт був на околиці міста. Отож він мав для плодів своєї праці добрий ринок збуту. Садівництво було для мене цілком закритою книгою. Я зовсім не знаюся на садівництві. Вірив, що яблука ростуть самі по собі, й що не треба в те вкладати ніякої праці. І лише Павло Андрійович розтлумачив мені, якою тяжкою є праця садівника, який повинен пильнувати стільки плодових дерев, як це робив він та його дружина. Я охоче слухав його, коли він говорив про покращення породи фруктів. Перший раз у житті я бачив цілком щасливу людину.

Його дружина мала 76 років, була така ж, як і він, здорова й працювала разом із ним у саду. Зі своїх заощаджень вони купили собі коштовне вбрання для похоронів, красиві труни та надгробки. В обох трунах лежали приготовані якісь предмети культу. Хоч він багато про це розповідав, та я нічого з того не зрозумів. У всякому разі, все запам’ятав. Як мені зараз здається, то було щось, що мало запобігти ласки обом старим на тому світі. Зараз же, в ув’язненні, Павло Андрійович боявся лише того, що все це в нього розікрадуть і, таким чином, пропаде його нагорода за працьовите життя.

Секта старовірців мала свого єпископа в Києві, який теж був арештований, і від Павла Андрійовича вимагали проти нього зізнань.

— Вони говорять речі, яких не розуміють. Не йдеться вже про моління, бо ми всі зізналися, що таємно молилися. Але вони стверджують, що наш єпископ є румунським шпигуном, і що я постійно переправлявся човном через річку до Румунії з донесеннями від нього. Але ж у мене ніколи не було човна. Це було неможливо.

Ми пішли до перукаря. Павло Андрійович мусив дати відтяти собі бороду. Такий був порядок. Він запротестував.

— У Тирасполі мені залишили бороду, а там також є НКВС.

Але ніщо йому не допомогло й бороду відтяли, полишивши тільки вуса. Та ніщо не могло зіпсувати вроди Павла Андрійовича. Він мав чудовий вигляд навіть без бороди.

Я сам учинив комічну боротьбу з перукарем. Він мав наказ обстригати наші голови кожні два тижні. Волосся ж відростало протягом кількох місяців. У той час я був певен, що мене скоро випустять і депортують із країни. Я не хотів з’явитися в Стокгольмі чи Любліні з виголеною головою і намагався відростити чуприну. Кілька разів вдалось мені відкрутитися від стрижки. Я просто посилався на те, що потерпаю на «головний грип» чи ще на якусь дурницю. Перукар дозволяв себе переконати. Але перед моєю відправкою до Москви в мене відросло довге волосся і тоді мене таки поголили.

Якось прийшла стара селянка з Тирасполя, яка принесла чоловікові хліба й ковбаси. Енкаведисти пропустили передачу. В міру можливості вони ставилися до старого по-людськи. Його не били, лише довго тримали на допитах, але не довше однієї ночі. Їм самим було бридко катувати сільського патріарха.

Павло Андрійович мав таємницю. Якось уночі він розбудив мене й присів на моє ліжко.

— Олександре Семеновичу, ти мене не зрадиш. Лежить на мені старий гріх, і я не знаю, що мені з ним робити. Двадцять років тому прийшов до мене наш єпископ, який тікав від більшовиків, і попросив мене переправити його через кордон. Я погодився. Потім він написав мені листа вже з Румунії з щирою подякою. Зараз він єпископ у Румунії. Чи повинен я цю історію розповісти НКВС?

— Ви повинні дати мені трохи подумати, Павле Андрійовичу.

Вранці я обговорю цю справу з Богуцьким. А зараз ідіть спати й ні про що не турбуйтесь. Що трапилось двадцять років тому, тепер не має ніякого значення. Це дрібниця.

— А Богуцький не буде сердитись? Він такий суворий!

— Він суворий, але добрий.

Очі Павла Андрійовича проясніли, до нього повернувся його звичний настрій.

Богуцький наступного ранку вирішив, що треба розповісти слідчому про цю справу.

Слідчий все запротоколював, але тим не задовольнився. Він одразу вигадав свою легенду: на чолі контрреволюційної організації став колишній єпископ, котрий перебуває зараз у Румунії. Його представником у Радянському Союзі був арештований київський єпископ. Павло Андрійович Гончаров, який мешкав біля кордону, був зв’язківцем між ними обома.

Я вже не знаю, як скінчилося те слідство, бо полишив Київ ще до закінчення справи Павла Андрійовича.

Наприкінці липня я знову був викликаний на допит. Мене прийняв новий слідчий. Ним був блідий молодик років 23. Атмосфера допиту була дуже спокійна, ніяких суперечок між нами не виникло.