Читати книгу - "Феномен Фенікса"

охорона, щоб везти його на службу. Але того ранку генсек раптом навідріз відмовився їхати в Кремль.

— Хлопці, — сказав старшому бригади, що мала супроводжувати його в Москву, — ви, мабуть, їдьте собі, а я тут попрацюю ще над документами. Через пару годин пришліть за мною своїх змінників.

Бригада квапилась здати зміну, тож навіть пораділа такій пропозиції і без об’єкта помчала в Москву, рада, що можна буде розслабитись, не пильнувати дорогу, не думати про безпеку генсека, а з вітерцем мчати трасою у своє задоволення. А ще можна теревені правити і довга дорога із Заріччя в Москву промайне непомітно. Така безпечність, як швидко виявиться, дорого їм коштуватиме.

Хоча А. І. І зіслався на «термінові документи», які він має нагально проглянути (насправді вів не любив — та ще на дачі — займатися паперами, відчуваючи до них дрімучу нудьгу, оскільки ж важливі документи, хочеш чи не хочеш а все ж таки треба вивчати, їх читали помічники — А. І. легше було сприймати документи на слух), та насправді того разу причиною був кіт.

Знову, як і рік тому, Лама несподівано влетів у спальню хазяїна і таке здійсняв нявкання, що А. І. хоч за звичаєм і спав міцно, схопився, як на пожежу. Із завжди спокійним, сонливо— лінькуватим котом творилося щось несусвітне. Він бігав сюди-туди і пронизливо нявчав, будучи явно чимось дуже стривоженим.

— Ти… чого? — позіхнувши, невдоволено пробуркотів А. І. — Тобі напевне щось приснилося?

Лама нявкаючи, стрибнув на ліжко, потім на груди хазяїну і став пильно дивитися йому в очі своїми незбагненними жовтими очищами, від яких хотілося по-швидше відвести погляд.

Кіт був явно не в міру збудженим і дивився на хазяїна так, як наче щось хотів йому передати. Власне, застерегти його.

В А. І. щось біля серця тенькнуло. Увесь ранок кіт не відходив від нього, нявкав жалібно, а то наче сердито, що хазяїн ніяк не може второпати що й до чого, і раз по раз загороджував йому дорогу. Це вже почало дратувати А. І. А коли він хотів було вийти з помешкання, кіт зубами схопив його за манжети штанів і вперся передніми лапами, намагаючись зупинити хазяїна. Той згадав: точнісінько так Лама поводився рік тому, коли А. І. збирався не зустріч з космонавтами, під час якої той божевільний всадив у другу машину чотирнадцять куль.

Стривожившись (а раптом знову йому загрожує якась халепа?). А. І. вирішив відправити бригаду супроводу в Москву «порожняком», а самому затриматись на дачі на годину— другу. А там видно буде. Зрештою, А. І. спало на думку проекспериментувати, аби ще раз переконатися чи справді кіт володіє даром передбачення — власне, відчуттям біди, що загрожує хазяїну, а чи перший випадок був усього лише збігом обставин?

А далі події розвивалися так.

Чергова бригада охорони і супроводу Генерального секретаря ЦК КПРС поїхала в Кремль без свого «об’єкта». І треба ж такому статися! На трасі, знайомій бригаді до найменших дрібниць, раптом вигулькнула — і де вона взялася? Не з-під землі ж вона вирнула? — військова вантажна машина, за кермом якої сидів солдатик у недбало збитій на потилицю шапці (навушники розв’язалися й один з них бовтався у нього біля щоки, а другий стирчав задраним догори) — це генсекові хлопці зафіксували за мить до біди.

Зіткнення здавалося було неминучим. Проте водій урядового ЗІЛа на якому мав їхати, генсек, зумів вивернутися і ухилитися від прямого удару. Але це вже не зарадило справі — машину миттєво розвернуло і кинуло на трейлер, що якраз в тому місці стояв на узбіччі. (Біда, як кажуть, не ходить одна).

Удар, скрегіт, тріск, крики, мат…

Всі, хто знаходився в ЗІЛі, отримали травми різного ступеня складності — хто відбувся зламаними ребрами, хто струсом мозку, хто вивихом руки чи ноги… А охоронцю В. Є., який дрімав, сидячи на місці генсека, знесло половину черепа…

Через лічені хвилини Брежнєву передали радіотелефоном про інформацію із ЗІЛом на трасі Заріччя-Москва.

Телефон випав з рук і генсек довго сидів у кріслі із заплющеними очима. Зовні здавалося, що він задрімав і голова його впала на груди…

Зайшла дружина, підняла з підлоги радіотелефон, поклала на столик, навшпиньках підійшла до чоловіка, накрила його пледом.

— Я не сплю, — тихо озвався він не розплющуючи очей.

— Тобі недобре?

— Не те слово. Зовсім кепсько…

Він розплющив очі. Дружину вразив його погляд, якийсь наче мертвий, порожній. І дивився він мимо неї, в нікуди.

— Що з тобою, Льоню?

— Півчерепа знесло…

— Ти про що? Про який череп?

— Та вже ж не про свій, бо інакше б оце й не говорив з тобою. Про череп Володі, охоронця. Якби о 8.30 ранку сьогодні я виїхав до Москви, то мені б знесло півчерепа. А, може, й більше. Довбешка в мене чималенька…

Тяжко звівся і, припадаючи на ноги (в останній час скаржився на постійній біль в ногах), підійшов до дзеркала і довго розглядав у ньому власну голову. Навіть мацав її, вертів нею з боку на бік, як ніби якимось непотрібом…

А тоді, отямившись, велів аби йому принесли з кухні шмат телятини з кров’ю і пішов з ним в кімнату Лами…

З того дня А. І. твердо повіряв у те, що тібетський кіт і справді володіє хистом передбачувати події, які тільки-но ще відбудуться.

Звідтоді Лама став для Брежнєвих членом їхньої сім’ї, всі йому виявляли знаки уваги, але гордий котяра, як і раніше, генсекове сімейство ігнорував і лише господареві дозволяв себе іноді погладити чи пошкребти за вухами або під шиєю… Вечорами А. І. любив дивитися мультфільми про звірят, перетворюючись на таку собі дорослу дитину.