Читати книгу - "Принц Ґаллії"

супротивникам, — переконуючи їх всіх, що не можна допустити, щоб Хуана Портуґальська залишалася реґентом Франції, що найкраща кандидатура на посаду реґента — ґраф д’Артуа. Він від усієї душі сподівався, що ці листи призведуть до прямо протилежного ефекту, особливо, якщо факт підтримки ним ґрафа д’Артуа набуде розголосу. Філіп розраховував, що у противників ґрафа вистачить розуму інспірувати витік інформації або ж просто пред’явити парламентові та Раді перів його листа.

Він якраз складав витіювате послання своєму троюрідному братові, герцоґові Неверському, коли до нього прийшов Ґастон і повідомив про своє рішення їхати разом з Ернаном у Толедо. Філіп відклав перо і здивовано поглянув на кузена:

— Якого дідька? Що ви забули в Толедо?

— Цього я сказати не можу. Вибач, але…

— Ти обіцяв Ернанові мовчати?

— Так.

— Ну що ж… Шкода, звісно, що й ти покидаєш нас. — Філіп знову взявся за перо. — Даруй, друже, та в мене ще багато справ, а часу обмаль — я обіцяв Бланці незабаром звільнитися. Розумієш, вона не зможе заснути без мене. Смішно, але і я, коли довго не бачу її, відчуваючи себе кинутою дитиною. Просто не розумію, як це я раніше… — Нараз він осікся і труснув головою. — Схоже, я починаю повторюватися. Ти щось іще хотів мені сказати?

Ґастон видимо збентежився, його обличчя неприродно зблідло, проте за мить він опанував себе і видобув з кишені скріплений герцоґськими печатками пакет.

— Мало не забув, — хрипко промовив він. — Сьогодні до мене прибув гонець з Тараскона. Ось тобі лист від батька.

— Ага! — заклопотано промовив Філіп, взяв пакет, повертів його в руках і відклав убік. — Згодом прочитаю… Ти, часом, не знаєш, Ернанові передали моє прохання?

— Так. Він скоро прийде.

— Поквап його, справа нагальна. — Філіп вмокнув перо в чорнильницю і схилився над недописаним листом. — До зустрічі, друже. Щасти тобі.

— До зустрічі, кузене. — Ґастон зітхнув, кинув швидкий погляд на відкладений Філіпом пакет і вийшов з кімнати.

Лише наступного дня за обідом Філіп згадав про батьків лист. Він попросив Ґабріеля принести його, розпечатав і почав читати.

І перші ж рядки листа змусили Філіпа скрикнути від несподіванки.

— Що сталося? — занепокоєно спитала Бланка.

Філіп мовчки передав їй листа.

— О, Боже! — промовила вона, прочитавши його. — А Ґастон поїхав у Толедо.

— Оце саме, — кивнув Філіп. — А він узяв та й подався в Толедо. Проїздом, до речі, через Калагору.

— Може, він ще не знає? — припустила Бланка.

— Дурниці! Гонець прибув до нього, а мені привіз листа між іншим — з почерку видно, що батько писав поквапцем. — Філіп скрушно зітхнув. — Я завжди знав, що Ґастон рідкісний цинік. Та хіба міг я подумати, що він аж такий цинік!

Розділ LXIV
Про марність світу цього

Супроводжуваний загоном кастильських королівських ґвардійців, великий оббитий шкірою ридван із запряженими в нього двома парами коней неквапно котився по вибоїстій дорозі, наближаючись до ріки, яку в давнину римські завойовники називали Іберус і яку зараз кастильці звуть Ебро, а ґалли — Іверо. Зо два десятки ґвардійців їхали попереду, по двоє — обабіч ридвана, пильно стежачи за його дверцятами, а решта рухалася позаду. Крім того, ще четверо ґвардійців сиділи всередині, складаючи товариство дону Фернандо де Уельві, меншому братові кастильського короля, задля якого, власне, й була влаштована вся ця помпа.

Процесію замикали Ернан де Шатоф’єр з Ґастоном д’Альбре, а також Етьєн де Монтіні, що понуро плентався кроків за п’ятнадцять позаду них, заглиблений у свої невеселі думи. Його кінь, гарний андалуський жеребець, Бланчин подарунок, живе нагадування про ті незабутні літні дні, коли вони були разом, ніби відчуваючи пригнічений стан свого господаря, теж засумував і не надто поривався вперед, а час від часу взагалі зупинявся пощипати укриту памороззю пожовклу траву на узбіччі. І тільки часті окрики Ернана змушували Монтіні ненадовго повертатися до дійсності, щоб приострожити свого скакуна.

Сонце вже сховалося за обрієм. Вечір стояв холодний, дув пронизливий вітер з гір, і д’Альбре, мерзлякувато щулячись, кутався в свій широкий підбитий хутром плащ.

— І який ґедзь мене вкусив, що я зголосився їхати з тобою? — скаржився він Ернанові. — Сидів би зараз у тій затишній Марґаритиній вітальні, ближче до каміна, грав би з Бланкою та Філіпом у шахи або з Марґаритою та Жоаною в карти і чхав би на цей клятущий вітер.

— А ти підсядь до сеньйора дона Фернандо, — запропонував Шатоф’єр, якому вже осточортіли Ґастонові нарікання. — Перекинешся з ним у карти, якщо, звісно, він побажає. І заодно від вітру сховаєшся.

— Е ні, краще я померзну. Негідний я такої честі — розважати його кастильську високість… У-ух! Щось рано цього року похолодало.

— Листопад як-не-як, — зауважив Ернан. — Примхливий місяць.

— Твоя правда. Понад усе я не люблю листопад та березень. — Ґастон щільніше запахнув плащ і кинув через плече швидкий погляд. — А ось кому начхати на всі примхи Пані Погоди, то це Монтіні. Він саме втілення скорботи. Дуже величне і зворушливе видовище, скажу тобі.

— Авжеж, — погодився Ернан. — Півроку тому, кажуть, з ліжка на ліжко перестрибував, і тепер маєш — закохався до нестями.

— І Філіп утьопався, — докинув д’Альбре. — Як здурів. Бланка справді надзвичайна дівчина. Попервах начебто й не справляє якогось особливого враження, та згодом… Буду відвертий: я цілком поділяю Філіпову думку, що Марґарита не годна і в слід їй ступити. Правда…

— Правда, — з усміхом підхопив Ернан, — ґрафівна Гелена з її посагом вабить тебе більше. І підозрюю, що річ тут не тільки в її посагові. Ти упадав за нею з гідною подиву настирливістю ще за життя її брата. А що ж до твоїх залицянь до Ізабели Араґонської, то це була лише спроба (і, слід зазначити, не дуже вдала) викликати в Гелени ревнощі і помститися їй за те, що вона — от негідниця! — ну, навідріз відмовлялася лягати з тобою в ліжко.