Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Глава 24

Той зустрічаючий з «нагляду», який мене підставив, на банкет не прийшов. Що робити далі з моїм контрактом, було абсолютно незрозуміло, а питатися в улюбленого вчителя — незручно. Довелося робити вигляд, що все життя спати не міг — хотів почути, що думають про некромантію люди, які не мають до неї відношення. Ракшат, нахапавшись у нас наукової риторики, називає це заняття «наукові макарони».

П’ята секція починала засідати пізніше за всі інші (видно, думали, що некроманти ночами зайняті). Зате стіни залу засідань були викладені візерунком з біло-зелених клітинок, спокійно сприймати які міг би хіба якийсь ранений на голову природник. Сенсацій не планувалося: так, пара оглядових доповідей і щось із криміналістичної практики. Професор зі столиці довго і з подробицями викладав неперевірені історичні свідчення, добуті з приватних архівів. З його слів, виходило, ніби некромантія — чи не найдревніша галузь магічного ремесла. Культ предків на три чверті складався з подібних практик, хоч учасники ритуалів були певні, що на їх питання відповідає дух. Що характерно, дуже довго цим однаково займалися білі и чорні. Далі допиту кісток діло, зазвичай, не заходило: спроби оживити трупи ставалися рідко і закінчувалися передбачувано — сміливому експериментатору виносило мізки шкереберть. В кінці лектор досить детально описав ритуал, який використовували салемські братчики, додавши, що саме необхідність складати жертви z дітей сформували навколо некромантів ритуал нетерпимості.

Слухати всі ці «видно, що» і «можна уявити» та «ймовірно» було відверто скучно. Навіщо з розумним виглядом розповідати про те, чого не можеш доказати? Дещо з того, що автори приписували нашим пращурам, реалізації не піддавалося навіть в теорії (особисто я це прекрасно розумів). Послухати байки про зомбі теж не вийшло: піднімати небіжчиків на професійному рівні навчилися порівняно недавно (ще б, зібрати в одному місці дюжину некромантів — це тобі не палець показати!) Надати мертвій плоті властивостей легендарних ґоулів було окремою важкою до реалізації задачею, тому на ворогів підняті небіжчики впливали виключно психологічно.

Другим на трибуну видряпався життєрадісний товстун в поліцейському мундирі — вповноважений в справах контактів з рештою суспільства (може, я його звання не розчув?). Цей живописав сучасне положення справ так, як воно виглядає з точки зору кримінальної поліції, сипав відсотками розкритих і уникнутих злочинів. Його послухаєш, так некромантів і не переслідували ніколи — так, затримували до вияснення, як максимум. Благодать! Але про свою проблему він таки проговорився: більшість навчених на поліцейських курсах експертів-аніматорів могли вивудити відбиток пам’яті лише з більш-менш добре збереженого тіла. Ось чому Брайєн так до мене причепився: тих, хто здатний допитати голу кістку, на всю Інгерніку було чоловік тридцять від сили, і то, якщо рахувати столітніх дідусів.

А я, виявляється, цінний кадр! Але алхімія мені все-одно подобається більше.

Словом, швидко виявилося, що повчити мене некромантії ніхто з присутніх в залі не зможе. Чи треба казати, що на наступний день я прийшов туди лише на початок безкоштовного сніданку?

Коло столиків мене зустрічав улюблений вчитель.

— Ти що це, байдики б’єш? Халтурити надумав?

Ото причепився! Йому-то що до того?

— Сер, я тут, взагалі-то, за контрактом. Ніхто не казав, що мені доведеться засідати на якомусь дебільному симпозіумі!

Знав би — вдвічі більше грошей попросив. Вони би збанкрутували.

— А співробітником НЗАМПІС ти з якого моменту перестав бути? — резонно поцікавився Сатал.

От зараза! Тут він мене дістав.

— Значить, так, — вчитель строго насупився, — контора відряджає тебе на цей семінар, заперечення не приймаються! Треба показати армійцям і жандармам, що НЗАМПІС завжди попереду. Тримай!

І він всучив мені дивного папірця, який оголошував мене власником об’єкту «за пунктом триста десять прим» з благословення старшого координатора регіону Р. Ларкеса.

— Це що?

— Йолоп! Легалізували ми твою творчість. «Дякую» сказати не хочеш?

— Ну, дякую. — Чудово, тепер я офіційний зомбівласник. Тобто, якщо що станеться, першим згадають про мене.

— Тему сам придумаєш. Покажеш товариству експонат, поясниш, як він там бігає, чим живиться. Далі — на твій розгляд.

— А час на підготовку?

— Та шо тобі там готуватися? Завтра в десятій щоб був.

Вчора це мені сказати він не міг. От сволота! Мало того, що я тут один в шкіряних штанах ходжу, прикидаючись, що так і треба, тепер мене ще перетворять на атракціон. Одна справа — дрібний епатаж, і друга — виставити себе диким краухардцем на очах усієї цивілізованої публіки. Тут навіть армійські специ на своїй секції такі доповіді роблять — очам не повіриш.! Оптимізація інструментального контролю на місцевості, з графіками потужності і даними топографічних досліджень. Від обурення дармові пиріжки не лізли мені в горло. Це ж треба так людину довести!

За дальнім столиком сидів Аксель, з незалежним виглядом сьорбав чай і вилочкою відламував від пиріжка крихітні шматочки. І чому мені здається, що я знаю, де джерело цеї гидкої ініціативи? Або я підставлюся сам, або підставлю Сатала, так і так старий пердун отримає задоволення.

До кінця засідання у мене визрів план помсти. Вони хочуть шоу некроманта? Вони його отримають, хай хоч вдавляться.

Добряче пообідавши на дурничку, я поїхав по магазинах, закупивши оптом білий шов, туш, пера для каліграфії, а потім цілу ніч, без сну і відпочинку, ваяв ілюстрації до мого епохального повідомлення. Напевне, моє обурення давило оточуючим на мозок, тому що о третій ночі у двері постукав портьє і заявив, що через півгодини у мене потяг. Йому дуже пощастило, що я не спав! Мужика було послано за кавою.

На ранок я повністю набув вигляду суворого чаклуна з синематографічних стрічок про давні часи (так, в дитинстві я теж відчував певну слабкість до цих тремтячих картинок, які відсутністю аури навівали думку про мерців.) Ніяких міських дурниць на кшталт комірця чи краватки: шкіряний плащ, в’язана камізелька на голе тіло, широкі ремені через груди, на щоці — знак-концентратор (я прочитав про таке в щоденниках Саларіса), на поясі — дядькова вервечка