Читати книгу - "Холодна Гора"

почав говорити до Обреїмова німецькою. Як міг повторив йому нашу розмову і в той же час вставляв звернення до нього: «Обреїмов, відмовтесь від своїх ідіотських зізнань. Тепер це безпечно зробити. Відбулися великі зміни. Вже не б’ють».

Але то була безнадійна справа. Обреїмов повторив свої звинувачення так, як немовби вони були записані на стрічці. Сказане мною він проігнорував.

Казін припинив очну ставку й запротоколював мою відмову.

Я сперечався з ним за кожне слово й не дозволив нінайменшої фальші. Я сподівався своєю поведінкою заохотити Обреїмова. Казін це спостеріг. Він підвівся, підійшов до мене й з усієї сили вдарив кулаком в обличчя так, що я заюшився кров’ю. Але я відмовився підписувати прокол, якщо він не буде записаний так, як я хочу. Він бив далі. Мене огорнула безсила лють. Я кричав:

— Я не підпишу нічого, жодного слова, жодного відсотка, не погодженого з правдою. Обреїмов може казати собі що хоче, але моє зізнання я складаю сам. Якщо ж продовжуватимете мене тероризувати, то я взагалі нічого не підпишу, доки не прийде прокурор.

Казін став переді мною.

— Ти дозволяєш собі підвищувати голос у моєму кабінеті? Ти, фашисте, чи не хочеш ти в наших стінах підняти повстання? Повстання проти радянської влади? Ми з тобою ще порахуємося!

Він задзвонив і сказав солдатові:

— Відведи його вниз до підвалу.

Солдат відвів мене вниз і запхнув у щось на зразок телефонної будки. Через півгодини привів мене знову до Казіна. Обреїмова там уже не було. Капітан звернувся до мене найпривітнішим тоном, немов між нами нічого не сталося.

— Олександре Семеновичу, що за комедію ти вчинив? Ти ж доросла людина.

— Я не підпишу жодного неточного протоколу.

— Ніхто вас до цього не примушує, підписуйте, що хочете.

Він розірвав старий протокол і спорядив новий, з дослівним викладом моїх зізнань.

Я повернувся до камери зовсім дезорінентованим і розповів про все товаришам.

— Хай мене повісять, якщо він не здурів.

Богуцький відповів:

— Там ішлося не про тебе, а про старого директора. Казін не хоче, аби хтось деморалізував його в’язнів. От і виникла комедія.

Вийшов із себе.

Через кілька днів мій молодий слідчий викликав мене не допит.

Запитав:

— Чи є щось, у чому ви хотіли б зізнатися? Антирадянська діяльність?

— Ні.

— Ви звинувачені в терорі.

— Невинуватий.

— Шпигунство?

— Невинуватий.

— Диверсії?

— Невинуватий.

— Антирадянська агітація?

— Громадянине слідчий, будь-яку критику можна розглядати як антирадянську агітацію. У такому разі винні всі.

— Чи критикували коли-небудь уряд публічно?

— Так. На інститутських зборах виступав проти проекту закону про заборону абортів. Коли потім закон було прийнято, я не захотів відмовитися від своїх поглядів, як того вимагав від мене партійний секретар Гарбер.

— А в цьому зізнаєтеся?

— Зізнаюсь.

Він лишився задоволеним.

Я намагався полімезувати в протоколах із звинуваченнями НКВС і довести, що вони були безглуздими й суперечливими. Але слідчий до цього не допустив.

— Громадянине слідчий, протягом слідства, яке триває вже майже 30 місяців, я щонайменше 10 разів писав до прокурора і не отримав жодної відповіді. Я не знаю, чи моїм заявам було дано хід.

— Напишіть іще раз, я цим займуся.

— Дайте мені папір.

— Не тут. Унизу в камері.

Після обіду мені дали папір, ручку й спровадили до телефонної будки. Я написав до прокурора. Намагався описати йому всю потворність мого довготермінового перебування у в’язниці. Через тиждень мене прийняв військовий прокурор київського округу. Схоже, що мої аргументи справили на нього враження, бо він пообіцяв розібратися в моїй справі.

— Громадянине прокуроре, вже три роки триває слідство, три роки я знаходжусь в ув’язненні, заслаб від недоїдання. Допоможіть, аби мені вислали гроші з мого ощадного рахунку в Харкові.

— Майте ще трохи терпіння. Уже недовго чекати.

Через кілька днів відчинилася «кормушка». Наглядач простяг мені чисту сорочку і щось зовсім незвикле — краватку.

— Одягніть усе відразу, — звелів він.

Мої колеги оточили мене. Один говорив поперед іншого. Вони були переконані в тому, що я негайно буду звільнений. Ярошенко попросив мене:

— Алексе, якщо вийдеш на волю й тобі дозволять тут залишитися — іди до моєї дружини. Зроби це негайно. Сьогодні або вранці.

— Добре. Чи їй це не зашкодить?

Старий залізничник просив мене, щоб після того, як перетну кордон, я дав знати про нього братові, адвокатові в Здолбунові. Шпиг Вурста мав дядька в Чикаго, добре влаштованого купця чи промисловця на ймення Балабан. Просив мене, щоб я повідомив