Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

разючу легкість, з якою вони бувають замінювані» (Цит. праця. — С. 354).

864

Саме таким арґументом обстоювали перед Лесею Українкою Труш і Ганкевич і Франкове газетярство — що «тим він «уготовує путь» іншим, може, більшим талантам, що розів'ються ліпше при ліпших умовах» [12, 15]: логіка, яку потім візьмуть на озброєння тоталітарні режими, вимагаючи від своїх дезіндивідуалізованих одиниць лягти «родючим гноєм» (Є. Плужник) в ім'я «незміренного майбутнього» (П. Тичина).

865

Я аніскільки не іронізую й не припускаюся жодних натяжок: розуміється, ймовірність того, що Леся Українка хоч раз на віку чула Ленінове ім'я, жалюгідно мізерна, але з російськими марксистами вона була знайома доволі, аби відчути, який деструктивний потенціал несе в собі їхня нарочито спрощена, зредукована до чорно-білої шахівниці «класової боротьби» картина світу, де за всім багатством людського пізнання (у перекладі «монтаньярською», «за зовнішністю термінів, дефінцій, схоластичних викрутів, словесних хитрощів») «завжди, без винятку» вишукуються  «д в і  основні лінії, два основні напрямки в розв'язанні філософських питань» (Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм: крит. замітки про одну редакційну філософію. — К.: Політвидав України, 1979. — С. 307), тобто «матеріалізм чи ідеалізм», «проґресивність чи реакційність», а все решта — то, за Леніним, «сміття ґелертерської схоластики», а за Монтаньяром, «базікання» й «софізми». Монтаньяр, звичайно ж, витонченіший од Леніна (ближчий до французького I'homme des lettres, ніж до російського партійного журналіста), але питома, органічна недовіра й відраза до складного світу людини (до рефлексії, сумніву, вагань, душевної боротьби) в обох однакова, тільки Монтаньяр виражає її коректніше, без ленінських лайок: «Які актори всі ви, жірондисти!».

866

Цит. за: Свасьян К. А. Гете. — Москва: Мысль, 1989. — С. 55.

867

Ортега-і-Гасет X. Бунт мас. — С. 73.

868

Ленін В. І. Цит. праця. — С. 133.

869

Єдине, чого з свого 1905 р. не змогла передбачити Леся Українка, — це, що епоха масових убивств потрапить знищити культ жертви: тільки його й боїться Монтаньяр, і тільки по те й рятує Жірондиста від ешафота, що гóдиться з ним в одному пункті — у спокутному, очисному значенні мученицької жертви для історичного життя того ідеалу, якому її складено: «Не в ідеї, / мій пане, сила, а в самій крові» (курсив мій. — О. З.), — і цієї-то сили він і прагне жірондистській ідеї уйняти, позбавляючи її зайвого мученика. Для порівняння див. у «Сестрах Річинських» І. Вільде: «Вбивати вас? Та хто б це робив? Ви б відразу перейшли у список мучеників за неньку Україну, а ми, як, може, самі здогадуєтесь, не зацікавлені в тому, щоб у вас помножувались „герої“», — це Польща 1930-х pp., де культ мучеників іще чинний. Натомість у судовій практиці тогочасного СРСР проблему вже було розв'язано куди дієвіше: не тільки потік убивств поставлено на конвейєр, деіндивідуалізовано, а й кожну жертву загальним порядком змушено до попередньої самообмови, «щиросердого зізнання», що автоматично внеможливлювало всяку наступну героїзацію.

870

Канетті Е. Маса і влада / Пер. з англ. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. — С. 187.

871

Про історичну еволюцію європейських методів війни і розвиток у XX ст. «тотальної війни» (уже єдиної, що нам відома) із «занепаду суспільних форм, які встановила лицарська культура», див.: Ружмон, Д. Любов і західна культура. — С. 232—256.

872

Ортега-і-Гасет. Бунт мас. — С. 76.

873

Там само. — С. 73.

874

Токвіль А. де. Давній порядок і Революція. — С. 9.

875

Радянська хамократія підійшла до цього питання ще радикальніше — винісши всю особистісну мотивацію, яка не вписується в «культ своєї власної особи», за межі психічної норми (хід, утім, передбачений Лесею Українкою: цей мотив є і в «Осінній казці», і в «Кассандрі», — Кассандру також вважають «хворою»!). Пор. занотовану М. Хейфецом із живих уст арґументацію доктора психіатрії, який підписував вирок ґенералові П. Григоренку: «Хіба це нормально, коли ґенерал, професор, орденоносець, старий член партії, забезпечений, з можливостями блискучої кар'єри, військової й наукової, раптом усе це ламає — заради кримських татар. Ну що йому — татари? Хто з вас так учинив би? Він нормальний?», — у 1970-х pp. це запитання без жодної іронії, щиро адресувалося вже не робітничо-селянській масі, а письменникам як «совісті людства» — sic! (Хейфец М. Избранное. — Т. 1. — С. 33).

876

При цьому раз у раз доходить до анекдотичних казусів, що надає нашому громадському життю виразного відтінку абсурду. Простий приклад, як одна взята під лупу клітинка з суспільного організму: інтуїтивно всім ясно, що книжка про Шевченка пера Г. Грабовича — то наукова монографія, а пера О. Бузини — дрібне хуліганство. Але відсутність будь-яких класифікаційних, тобто імпліцитно ієрархічних критеріїв (крім єдиного — «у нас свобода слова», а значить, «кожен має право висловитися»), призводить до того, що ці дві книжки потрапляють в один ряд («усі тварини рівні») і згадуються поруч, через кому, і в бібліографічних покажчиках, і в критичних оглядах, — і розділити їх, як у добу первісного хаосу, «нема інструмента». Найближча аналогія тут — це російська ситуація столітньої давнини, описана Блоком в «Іронії»: коли інтеліґенція також не вміла розрізнити «Дантову Беатріче й Недотикомику Сологуба».

877

Ортега-і-Гасет X. Цит. праця. — С. 91.

878

Див.: Пушкин А. С. Письмо П. А. Вяземскому, 11.1825 г. // Пушкин А. С. Полн. собр. соч.: В 10 т. — Т. 10. — Ленинград: Наука ЛО, 1979. — С. 148.

879

Пройде ще 12 років (і дві революції), заки ця тенденція вийде на яв уже як принцип більшовицької політики, заскочивши російську інтеліґенцію повною несподіванкою, — Блок вражено констатуватиме: «Буржуєм зоветься кожен, хто нагромадив бодай якісь цінності, хоч би й духовні» (див.: Блок А. Записные книжки. — С. 377), — але й далі довірливо вважатиме це тимчасовим «ексцесом» (або, як пізніше навчиться говорити влада, — «перегибом»: термін, під який можна підвести все, що завгодно, від ҐУЛАҐу до Чорнобиля, — все це «перегиби», які не ставлять під сумнів непохитність «ґенеральної лінії»).

880

У «Трьох хвилинах» цей момент опускання, падіння «шляхетної людини» в обійми «масової», отримує пластично цікавіше, «кінематографічніше» втілення — а разом з тим і виразно демонічний відтінок: у пам'яті Жірондиста фіксується як «остатній час, коли життя було живе навсправжки», спуск по линві з тюремного вікна — «вділ, в безодню ночі, / де тільки й бачив я, що ярий вогник, немов пекельне око» (сиґнальний ліхтар у руці Монтаньяра). Про те, що «Монтаньярова спокуса» —