Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ти вирішати.

— Я намагаюся. — Хотів піти, але Кейт попросила залишитися. Ми лежали. Я думав, що робити. Як вивезти дівчат і втекти самому. Іншого вибору не було.

Коли ми вже вдяглися й сиділи на веранді, Єлизавета Павлівна й Моніка повернулися з коробкою тістечок. Я поставив чайник. Моніка доповіла, що їх вели двоє чоловіків, у деталях описала їх і сказала, де вони чекали.

— Це ви її навчили? — спитав у Єлизавети Павлівни.

— Ні, чого б я могла навчити? Це вона все вичитала з ваших оповідок.

— Спочатку мені читала Ліза, а тепер я вже сама, — з гордістю сказала Моніка.

Єлизавета Павлівна вийшла разом із Кейт, а Моніка нахилилася до мене.

— Ті чоловіки зовсім не ховаються. Ідуть відкрито. Це ж неправильно?

— Коли як, Моніко. Інколи краще, щоб той, за ким ти слідкуєш, не знав про це. Але часом краще, щоб знав. Так ти тиснутимеш на нього. Показуватимеш, що йому нікуди не дітися, — пояснив я доньці. Вона уважно слухала. Повернулися дівчата з чайником. Ми всілися смакувати тістечками. Потім я сказав, що прогуляюся.

— Дотримуєтеся давніх звичок, Іване Карповичу. — Єлизавета Павлівна усміхнулася.

— Так, після їжі обов’язково прогулятися, щоб мамон не заводився. — Я усміхнувся у відповідь.

— А можна, і я з вами? — спитала Моніка.

— Звісно! Ходімо!

Ми вийшли на вулицю, за нами рушило одразу четверо і поїхала машина. Їх стояло аж дві. Ці французи працювали старанно.

— Бачите їх? — спитала Моніка.

— Бачу, доню.

— Ми спробуємо втекти?

— Ні.

— Я швидко бігаю.

— Ні, тікати будемо, коли все буде готово. А до того треба зберігати спокій, — пояснив я. Ми пішли у бік моря. Не поспішав, щоб Моніці було не важко. Вона старанно тупотіла, іноді обережно озиралася. Не просто так. То наче дивилася у вітрину крамниці, то присідала, щоб зав’язати шнурок на черевичку, або озиралася на велике авто з чорношкірим водієм, та кожного разу встигала подивитися назад. Я відчув ніжність. Моє дитя.

— Коли заморишся, скажеш, я візьму тебе на руки.

— Ні, я не хочу на руки.

— Мені ж неважко.

— Я вже доросла. Куди ми ідемо?

— До моря.

— Є коротший шлях.

— Веди.

Вона провела мене.

— А ви плавати вмієте? — спитала Моніка.

— Так, але не дуже люблю. — Я згадав, як випливав у холодному морі до румунського берега.

— А я люблю. Мене Ліза навчила. Вона добре плаває. І Кейт теж.

— Тобі добре з ними?

— Так, дуже. Вони мої найкращі подруги.

— Але зазвичай у дітей є батьки.

— Не зазвичай. В Антоніо, який живе на нашій вулиці, батько помер, а мати поїхала на заробітки до Франції, і про неї вже кілька місяців не чули. Я б хотіла це розслідувати, але Антоніо проти, він боїться дізнатися погані новини й тільки плаче. А у Лоли є тільки тітка.

— Ну, буває по-різному, але здебільшого...

— Моя мати померла, а мій батько був на війні.

— Я — твій батько.

— Я знаю. Ви, — кивнула вона. — А у вас же були пригоди, коли ви пливли сюди? Розкажіть.

Я б хотів розповісти їй про щось веселе, смішне, світле, про що можна розповідати дітям, але вся подорож сюди була переповнена насиллям і кров’ю.

— Це були не дуже веселі пригоди.

— Розкажіть які є. Мені цікаво.

— Ну, добре. — Я почав розповідати, як шукав доньку інженера Бойда.

Моніка уважно слухала. Потім спитала, чому донька не спробувала втекти як не від викрадачів, то від фальшивих батьків.

— Вона була дуже налякана, — пояснив я.

— Не можна лякатися!

— Не завжди людина може обирати, інколи вона просто лякається й нічого не може вдіяти.

— Треба триматися, — серйозно сказала Моніка. — Я дуже боюся павуків. Але так не можна. Тому я взяла павука і тримала його в долоні, поки було страшно. А тепер я вже їх не боюся. Не хочу боятися.

— А ти знаєш, що павуки бувають отруйні?

— Отруйні?

— Як змії. Коли я служив у Туркестані, то бачив таких. Від їх укусу людині могло стати дуже погано.

— Цей павук мене не кусав, — розгублено сказала Моніка.

— Добре, що так. Але наступного разу