Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

міста. Але на «містечку» вже не було віршованої вивіски, яку складав сам духанщик з Баку:

ПОВАЖАЙ СЕБЕ,

ПОВАЖАЙ НАС,

ПОВАЖАЙ КАВКАЗ.

ЗАВІТАЙ ДО НАС.

Замість цього перед очима шейхів виріс картонний плакат з арабськими і російськими літерами:

МІСЬКИЙ МУЗЕЙ ВИТОНЧЕНИХ МИСТЕЦТВ.

— Зайдімо, — сумно сказав Остап, — там хоч не так жарко. До того ж відвідування музеїв входить до програми мандруючих лікарів — громадських діячів.

Вони ввішли до великої, вибіленої крейдою кімнати, поклали на підлогу свої мільйони і довго витирали рукавами спітнілі лоби. У музеї було лише вісім експонатів: зуб мамонта, подарований молодому музеєві містом Ташкентом, картина олією «Сутичка з басмачами», два емірських халати, золота рибка в акваріумі, вітрина з засушеною сараною, фарфорова статуетка фабрики Кузнецова і, нарешті, макет обеліска, який місто збиралося встановити на головній площі. Тут же, біля підніжжя проекту лежав великий бляшаний вінок з стрічками. Його нещодавно привезла спеціальна делегація з сусідньої республіки, але через те що обеліска ще не було (асигновані на нього кошти витратили на збудування лазні, в якій тут була більша потреба), делегація, виголосивши відповідні промови, поклала вінок на проект.

До відвідувачів одразу ж підійшов юнак у бухарській килимовій тюбетейці на голеній голові і, хвилюючись, як автор, запитав:

— Ваші враження, товариші?

— Нічого собі, — сказав Остап.

Молодик завідував музеєм. Він негайно ж почав скаржитись на труднощі, які переживає його дітище. Кредити занижено. Ташкент відкараскався одним зубом, а своїх цінностей, як художніх так і історичних, збирати нікому. Фахівців не присилають.

— Мені б триста карбованців! — викрикнув завідуючий. — б тут зробив Лувр!

— Скажіть, ви добре знаєте місто? — запитав Остап, підморгнувши Олександру Івановичу. — Чи не могли б ви показати нам кілька визначних місць? Я знав ваше місто, але воно якось змінилося.

Завідуючий дуже зрадів. Викрикуючи, що все покаже сам, він замкнув музей і повів мільйонерів на ту ж вулицю, де вони півгодини тому шукали погрібок «Під місяцем».

— Проспект імені Соціалізму! — сказав він, задоволено втягуючи в себе алебастрову пилюку. — Ах! Яке чудове повітря! Що тут буде через рік! Асфальт! Автобус! Інститут по іригації! Тропічний інститут! Ну, якщо Ташкент і цього разу не дасть наукових сил! Ви знаєте, вони мають стільки кісток мамонта, а мені прислали лише один зуб, в той час, коли в нашій республіці такий потяг до природознавства.

— Ось як? — зауважив Корейко, дивлячись з докором на Остапа.

— І ви знаєте, — зашепотів ентузіаст, — у мене є підозра, що це не зуб мамонта. Вони підсунули слоновий!

— А як у вас з такими… ну, так би мовити… з шинками…. такими, азіатськими… знаєте, з тімпанами і флейтами? — нетерпляче запитав великий комбінатор.

— Викорінили, — байдуже відповів юнак, — давно вже треба було знищити цю заразу, розплідник епідемій. Навесні якраз останній вертеп придушили. Називався «Під місяцем».

— Придушили? — ахнув Корейко.

— Слово честі! Але ж зате відкрили фабрику-кухню. Європейське меню. Тарілки миють і сушать з допомогою електрики. Крива шлункових захворювань різко пішла вниз.

— Що діється! — вигукнув великий комбінатор, затуляючи обличчя руками.

— Ви ще нічого не бачили, — сказав завідуючий музеєм, сором'язливо посміхаючись. — їдьмо на фабрику-кухню обідати.

Вони всілися на лінійку під полотняним балдахіном з фестонами, обшитими синьою каймою і поїхали. По дорозі люб'язний провідник щохвилини примушував мільйонерів висовуватися з-під балдахіна — і показував їм будівлі, вже збудовані, і ті, що тільки будуються, і місця, на яких вони ще мають будуватися. Корейко поглядав на Остапа лютими очима. Остап одвертався і казав:

— Який чудовий тубільський базар! Багдад!

— Сімнадцятого почнемо зносити, — сказав молодий гід, — тут буде лікарня і коопцентр.

— І вам не жаль цієї екзотики? Це ж Багдад!

— Дуже красиво! — зітхнув Корейко. Юнак розсердився:

— Це для вас красиво, для приїжджих, а нам тут жити треба.

У просторому залі фабрики-кухні, серед кахельних стін, під стрічками-мухоморами, які звисали з стелі, мандрівники їли перловий, суп і маленькі коричневі биточки. Остап поцікавився, чи немає тут вина, але дістав захоплюючу відповідь, що недавно поблизу міста знайдено джерело мінеральної води, яка щодо смаку перевершує уславлений нарзан. Як доказ було подано пляшку нової води, яку тут же і розпили при цвинтарній тиші.

— А як крива проституції? — з надією запитав Олександр Ібн-іванович.

— Різко пішла на зниження, — відповів невмолимий юнак.

— Ай, що робиться! — сказав Остап, фальшиво усміхаючись. Та він справді не знав, що робиться. Коли підвелися з-за столу, з'ясувалося, що юнак устиг заплатити за всіх. Він ні за що не погоджувався взяти гроші у мільйонерів, запевняючи, що післязавтра він одержує зарплату, а до того часу якось перекрутиться.

— Ну, а сміх? Як місто розважається? — вже без екстазу запитував Остап. — Тімпани, кімвали?

— Хіба ви не знаєте? — здивувався завідуючий музеєм. — Минулого тижня у нас відкрилася міська філармонія. Великий симфонічний квартет імені Бебеля і Паганіні. Ідемо зараз же. І як це я не згадав одразу!

Після того, як він заплатив за обід, відмовлятися відвідати філармонію було нетактовно навіть з етичних міркувань.

Виходячи з філармонії, Олександр Ібн-Іванович сказав голосом двірника:

— Міська фісгармонія! Великий комбінатор почервонів.

По дорозі в готель