Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

тих часів майже не мінялися. Некромантія приносить в цю область свіжий погляд! Чому лише виправлення тіла, чому не заміна дефектних частин? Людина не повинна бути обмежена регенераційними можливостями організму. Я вже не кажу про лікування пошкоджень, завданих Потойбічним. До цього часу, основний прийом цілителів в таких випадках — карантин. Процес переродження живого в немертве вивчений абсолютно недостатньо! Можливо, буде знайдено способи зафіксувати проміжні стани. Як знати?

Напевне, внутрішня краса і неземна гармонія моєї думки паралізувала здатність наглядівців керувати дискусією. Журналіст теж готувався до якоїсь іншої відповіді. Питання про цілительство закрили, замість цього, ми хвилин п’ять сперечалися на тему бойових можливостей зомбі. Дев’ять: нуль на мою користь. Можна подумати, я не ламав голову над цим питанням ще раніше! Ні-ні, класичні зомбі мають сенс лише як особисті охоронці, майбутнє — за синтезом магії і алхімії, точно кажу вам. Самі посудіть: заслати некромантів на передову може лише вбогий духом або підкуплений Чудесниками, а заламати скільки-завгодно сильного ґоула може пара бойових магів, і не обов’язково геніальних. Наявність захисних амулетів трохи посилює вимоги до нападників, але не більше. Тоді який сенс ризикувати унікальним спеціалістом? Недаремно ж предки створювали ґолемів базуючись на зовсім інакших принципах!

Але пояснити журналістам, які обмеження накладатиме на тварюку відсутність власного Джерела, було вище моїх сил. Прості люди виявилися неймовірно неосвіченими в питаннях магії. І це властителі дум, глашатаї суспільної думки!

Від переходу на рукоприкладство дискусію врятувало нове запитання.

— Який ваш коментар на слова містера Фірсена! — вклинилася в розмову дамочка в окулярах з отакенними лінзами.

Знати би ще, що сказав цей містер Фірсен (момент, коли представляли тутешніх «наглядівців» я благополучно прослухав). Залишалося багатозначно скривитися.

— Довіряти треба здоровому ґлуздові, а не пліткам здичавілих хуторян.

Найсмішніше, що мої слова влучили просто в ціль.

— Звідки ви знаєте, що свідок родом з Арангену? — підскочила репортерка.

Я спробував нічим не виразити своє здивування. Буду виглядати мудрим і проникливим.

— Це логічно! Лише людині, яка не контактувала з НЗАМПІС десять років, спаде на думку, що наші співробітники створять проблему, яку самі і змушені будуть вирішувати. Особиста зацікавленість, скорше за все. Бідолаха втратив усе через потурання місцевої влади. Закликати негідників до відповідальності він не хоче, а зрозуміти, що нагляд відповідальний за кожен крок, не бажає.

— Те, що з будівлі виносили небіжчика, бачило декілька людей!

Думаю, що про зірваний ритуал їм знати не слід.

Я знизав плечима.

— Так, у своїй роботі ми використовуємо тіла людей, але виключно згідно заповіту або за згодою найближчих родичів.

Журналісти загомоніли, а мене мало не силою виштовхали за куліси. Сатал схопив мене за піджак і почав трясти:

— Ти що плетеш, правдоруб-провокатор?!!

Що ж таке, мене знову лáпають.

— Та і що такого, вчителю! Не може бути, щоби Чарак крав трупи з кладовища.

— Тьху!

Вслід за Саталом, посміюючись, підійшов місцевий поліцейський чин.

— Нічо-нічо! Тепер у преси буде можливість мусолити реальний жарений факт. Краще так, ніж безадресна істерика.

— І що смішного? — Напевне, я, єдиний тут, ще здатний мислити, не дивлячись на надмір гостей в голові. — Шукайте ліпше! Звідкись-то повинні будуть з’явитися ці обіцяні зомбі, хтось же не просто так чутки розпускає. Між іншим, піднімати мертвих здатні не лише чорні. Особливо, якщо задача контролю не стоїть.

Невже я єдиний, хто згадав слово на букву «ч»?

— Ми шукаємо, — дуже серйозно кивнув місцевий чин. — Весь інструментальний контроль націлений на раннє виявлення ритуалу.

Тут я помітив у дверях журналіста, який напружено до нас прислуховувався.

— А ну, пішов звідси, собацюро!

Писака наче випарувався. От же ж не наша сила! Гірше за всяких ґулів, дивись лишень.

Після конференції преса тимчасово вгомонилася. Імовірно, на журналістів подіяли не лише пояснення, скільки сам мій вид (чутки стверджували, що зомбі роздерли всіх своїх творців). Що означало: репортери запам’ятали мене саме як некроманта. Це вони ще не розкопали, хто був мій тато!

По-хорошому, треба було звідси забиратися, наплювавши на обіцяну Саталом допомогу. Все-одно цілителі не розуміють, що зі мною діється. Але в такому випадку мій шанс помститися ставав геть жалюгідним: закінчивши справи у Фінкауні, зловмисники розбіжаться, і тоді мого життя може не вистачити на те, щоб їх дістати.

Тихо помирати на самоті я не погоджувався.