Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

них — пневматичний орган, арфа, лютня, якими, очевидно, користувались придворні музиканти. Гуслі, гудки і сопілки були в широкому вжитку у скоморохів. Гуслі і сопілки, за «Сказанням про побудову града Ярославля» використовувались при язичницькому богослужінні (при капищі Велеса)[1000].

Як відомо, на Русі, крім скоморохів, які були талановитими виконавцями, музикантами-професіоналами, існували і співці-розповідачі героїко-епічних сказань дружинного епосу. Музикальна основа давньоруських епічних сказань характеризується як речитативно-наспівна декламація. Епічні сказання супроводжувались акомпанементом гуслів[1001]. За «Словом о полку Ігоревім» таким співцем був знаменитий Боян. Слід зауважити, що безписемна музична творчість стала ґрунтом для розвитку писемної музики, якою на Русі було мистецтво церковного співу.

У руській церковній музиці важливе місце посідає «знаменний розспів», оригінальний стиль хорового співу високої кваліфікації. Керівники хорів — майстри цього співу спочатку мали грецьку назву «деместиків». Вони були в Десятинній церкві у Києві, Печорському монастирі та в церквах інших великих міст. Знаменні розспіви записувались особливою системою нотних знаків, що мала назву крюкової нотації (у зв’язку із зовнішнім виглядом знаків). Крім крюкової, у Київській Русі існувала ще нотна система, якою користувались у XII—XIII ст.,— кондакарна нотація (названа від записаних нею мелодій кондаків — коротких хвалебних співів на честь окремих святих). Обидві нотації є оригінальним руським нотним письмом, яке відрізнялось від грецького і свідчить про високий рівень давньоруського культового вокального мистецтва. На основі знаменного розспіву в церковному співі на Русі виникло і розвинулось пізніше багатоголосся чи «строчний спів».

Глава 3

Мистецтво

В IX—XI ст. зростають давньоруські міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяславль та інші, що були зведені як фортеці на кордонах і торгових шляхах, місцях збору державних податків. Після 988 р. започатковується давньоруський станковий живопис — малювання ікон, що є важливою віхою в історії становлення давньоруського мистецтва[1002]. В XI ст. живопис Київської Русі перебував на початковому етапі свого розвитку і був орієнтований на багату спадщину Візантії: перші ікони завозилися з її території, подібно до того, як перші зразки християнського мистецтва привіз до церкви Богородиці Володимир Святославич. До перших зразків мистецтва Візантії, що потрапили на Русь після запровадження християнства, належать літописні «ида мѣдянь двѣ капищи, и 4 кони мѣдяны», «сосуды церковныя и иконы», а також добре збережені так звані Корсунські врата Софії Новгородської.

Живопис київської школи іконопису, риси якого намагаються відтворити мистецтвознавці, в XI — першій половині XII ст. за стилем цілком відповідав розвитку візантійського живопису. Твори константинопольських художників стають реліквіями і зразками подібно іконі «Володимирської Богоматері», або «Умілєніє», вивезеної з Вишгорода 1155 р. Існує думка про київське походження новгородської ікони XI ст. «Свв. Петро и Павел».

Археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже в ХІІ ст. Досліджена 1938 р. на території Михайлівського монастиря майстерня художника була спалена під час монголо-татарської навали 1240 р. В майстерні знаходився набір маленьких горщечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину.

Знахідки бурштину в київських майстернях раніше пов’язували з ювелірною справою, проте відкриття у 1973—1977 рр. майстерні живописця у Новгороді, дозволяє прослідкувати всі етапи праці художника. Майстерня існувала з рубежу 80—90-х рр. XII ст. до 1209 р. Тут знайдено 15 дошок — заготовок для невеличких ікон висотою від 8 до 20 см. Поруч знаходились мінеральні пігменти: ауріпігмент, реальгар, глауконіт, вівіаніт, охра. Останнього знайдено 10 відер. Як і в київських майстернях, трапився у великій кількості бурштин — обов’язковий компонент домішок до оліфи. Ретельний аналіз берестяних грамот свідчить про належність садиби Олісею Петровичу Гречину, священику, майстру живопису, можливо, за походженням греку, вихідцю з Візантії[1003]. Майстерні гіршої збереженості були виявлені і на території Києво-Печерської лаври.

Історичні джерела зберегли відомості про одного з перших іконописців — Алімпія, що працював над мозаїками Успенського собору Печерського монастиря, а потім над творами станкового живопису. Ікони Алімпія визначалися досконалістю, через що замовники платили за них суму в 3 рази більшу звичайної. Відомо, що він написав для дерев’яної церкви на Подолі 5 великих ікон деісусного чину і дві намісні (Печерський патерик). До цієї школи дослідники відносять ікону «Велика Панагія» («Ярославська Оранта») із зібрання Третьяковської галереї — величний образ Богоматері. Особливу увагу привертає мафорій, його драпірування з золотими пробілами, фігури ангелів у медальйонах по кутах фігури. Ця ікона походить з ярославського Спасо-Преображенського монастиря і датується початком XII ст.

За пам’ятку київської школи живопису вважають «Дмитра Солунського» з Дмитрова, що передає монументальний образ заступника воїнства. Ікона відзначається майстерністю композиції, витонченим живописом. Однією з найближчих до пам’яток живопису київської школи вважають новгородську ікону «Устюжське Благовіщеня», до якої в свою чергу тяжіє ікона «Архангел». В останньому творі, що становив частину деісусної композиції, відчувається елліністична традиція пластичного письма. Усі ці твори відносять до XII ст. Про розробку іконографії давньоруського Бориса і Гліба свідчить новгородська копія київського зразка, написана наприкінці XIII ст.

В XI ст. на Русі, передусім у Києві, починає розвиватися новий вид мистецтва — книжкова мініатюра. Ярославом Мудрим при Софійському соборі у Києві була створена князівська книгописна майстерня — скрипторій. Дослідники припускають, що саме тут виготовлена кирилична частина Реймського Євангелія Анни Ярославівни. У Києві дяком Григорієм було написане для родича князя Ізяслава Ярославича «Остромирове Євангеліє», робота над яким тривала від 21 жовтня 1056 р. до 12 травня 1057 р. В мініатюрах авторів Євангелія (крім Матфія), заголовній заставці, в 17 малих та 207 розкішних ініціалах відтворено емалювальний стиль рукописів константинопольського походження. Перегородчасті емалі нагадують і золоті лінії контурів, і червоно-вишневий, зелений і синій колір тла.

Декор розкішних книг константинопольського походження повністю відбився на визначному творі дяка Іоанна — Ізборнику великого князя Святослава 1073 р. Сам текст книги походить з болгарського перекладу грецького оригіналу IX ст., написаного для царя Сімеона. Рукопис Ізборника прикрашений шістьма «вихідними» мініатюрами-фронтисписами, система яких розроблена візантійськими книжниками протягом кількох століть. На одній з мініатюр великий князь київський Святослав зображений разом з родиною (подібно візантійському імператору) перед Ісусом Христом, який в лівій руці держить Євангеліє, а права піднята в двоперстнім благословінні. На груповому портреті сам Святослав і члени його родини наділені індивідуальними рисами. Всі орнаменти в архітектурних рамках, в основі яких мотив з’єднаних кіл з пальметами, за своїм походженням візантійський. Для мініатюр Ізборника характерне поєднання золота з суриком, зображення на нижніх полях знаків зодіака.

Дуже близькі до мініатюр Ізборника за своїм стилем і окремими мотивами орнаменту мініатюри Псалтиря Гертруди. До тексту, написаного наприкінці X