Читати книгу - "Колір магії"

замовк, тоді раптом пожвавився.

— Ми заборгували старому Фрідо з «Багряної п’явки» вісім срібних монет! — коротун ствердно кивнув.

Якийсь час вони обидва мовчки спостерігали, як нова серія вибухів викарбовувала яскраво-червону лінію на ландшафті досі темної частини найвеличнішого міста в світі.

— Тхоре?

— Що?

— Мені цікаво, хто ж все-таки приклав до всього цього руку?

Низькорослий власник меча на ім’я Тхір не промовив нічого. Він пильно вдивлявся в дорогу, залиту червонуватим світлом. Небагато хто пройшов тією дорогою, оскільки Поправна брама одна з перших впала під зливою розпеченого білого попелу.

Але зараз якісь двоє наближалися до тієї брами. Очі Тхора, що завжди були гострозорі у сутінках чи в мороці, розпізнали контури двох вершників та ще якоїсь невеликої істоти позаду них. Вочевидь, якийсь багатий купець утікає з усім добром, яке лиш зміг загребти зі собою. Саме так Тхір і сказав своєму приятелю, на що той лише зітхнув.

— Статус розбійників нам не личить, — сказав чужеземець, — але, як ти сам кажеш, настали важкі часи, тож м’якеньке ліжко нам сьогодні не світить.

Він зручніше взявся за меча і коли вершник, що їхав попереду, наблизився, вийшов на дорогу з піднятою на знак попередження рукою і скривив посмішку, що мала б одночасно заспокоїти та налякати.

— Даруйте, пане..., — почав було він.

Вершник натягнув віжки, стримуючи коня, і відкинув капюшон. Здоровань поглянув на обличчя, розцятковане поверхневими опіками та кошлами підсмаленої бороди. Від брів не залишилось і сліду.

— Забирайся з дороги! — гаркнуло обличчя. — Ти — Бравд із Серединних земель[5], еге ж?

Бравд збагнув, що в нього перехопили ініціативу.

— Іди геть, чуєш? — повторив вершник. — В мене немає часу на балачки з тобою.

Тоді озирнувся навкруги і додав:

— Це стосується і твого паскудного приятеля-нишпорки, де б він не ховався.

Тхір підступив до коня і вп’явся поглядом у розхристану постать.

— Ти ба! Очам своїм не вірю — це ж чарівник Ринсвінд! — сказав він дружнім тоном, занотовуючи тим часом у пам’яті адресовану йому образу — на випадок, коли трапиться нагода помститися. — Здається, я впізнав цей голос.

Бравд сплюнув під ноги і оголив меча. З чарівниками переважно не варто було морочитися, оскільки в них дуже рідко було при собі що-небудь справді цінне.

— Задерикувато говорить, як на чарівника-невдаху, — пробурмотів він собі під ніс.

— Нічого ви не розумієте, — стомлено відповів чарівник. — Ви мене так перелякали, що в мене піджилки трусяться, тож зараз я просто потерпаю від передозування адреналіну. А от коли оговтаюсь, у вас буде можливість налякати мене як годиться.

Тхір жестом вказав на палаюче місто.

— Ти був там?

Чарівник витер очі червоною, як жар, рукою.

— Так, я там був, коли все почалося. Бачите он того? Позаду мене? — він вказав їм на той шмат дороги, де видно було його супутника, що все ще до них наближався верхи, мало не випадаючи із сідла кожну другу хвилю.

— Ну, то й що? — запитав Тхір.

— Це він усе почав, — просто відповів Ринсвінд.

Бравд і Тхір поглянули на чоловіка, що тепер рухався, підстрибуючи по дорозі однією ногою, позаяк друга застрягла у стремені.

— Підпалювач, еге ж? — врешті мовив Бравд.

— Ні, — відповів Ринсвінд. — Не зовсім так. Скажімо краще, якби на землі запанував повний і цілковитий хаос, то він був би тим, хто стоїть у мокрих мідних обладунках на вершечку гори серед грому і блискавок і кричить: «Усі боги — покидьки». — У вас часом нема чогось поїсти?

— Так, є трохи курятини, — сказав Тхір. — В обмін на розповідь.

— Як-як його звати? — озвався Бравд, який не завжди встигав за плином розмови.

— Двоцвіт.

— Двоцвіт? — здивувався Бравд. — Яке кумедне ім’я.

— Ти й гадки не маєш наскільки. Отже, курка, кажеш? — сказав Ринсвінд, злізаючи з коня.

— Ага, швидка доставка з пекельної кухні, — підтвердив Тхір. Чарівник застогнав.

— Це мені нагадало, — додав він, — десь з півгодини тому тут як бабахнуло...

— То була гасова крамниця — на друзки, — відказав Ринсвінд, кривлячись від згадки про пекучий дощ.

Тхір повернувся до свого приятеля, вичікувально посміхаючись, — той буркнув і дістав монету. Раптом з дороги почувся зойк, що обірвався так само раптово. Ринсвінд навіть оком не змигнув, наминаючи шматок курчати.

— Одне з того, на що він абсолютно нездатний, — це їздити верхи, — сказав він і тут, щось пригадавши раптом, заціпенів, наче його мішком прибили, тоді нажахано зойкнув і кулею метнувся у пітьму. Коли повернувся, чоловік на ймення Двоцвіт, безвольно висів у нього на плечах. Він був малий і худорлявий, одягнутий у чудернацьке вбрання: короткі (по коліна) штанці та сорочку, кольори якої так запекло ворогували між собою, що вибагливе око Тхора замружилось навіть у напівтемряві.

— Кістки, здається, цілі, — зауважив Ринсвінд, відсапуючись. Бравд підморгнув Тхору і пішов оглянути ту істоту, що за їхніми припущеннями була якоюсь в’ючною твариною.

— Розумніше було б її не чіпати, — мовив чарівник, продовжуючи обстежувати непритомного Двоцвіта. — Повір на слово. Її захищає сила.

— Чари? — озвався Тхір, сідаючи навпочіпки.

— Та ні-і. Якась особлива магія, гадаю. Непроста. Тобто така, що може перетворювати золото на мідь, і в той же час воно залишиться золотом, — вона дає людям можливість розбагатіти, марнуючи їхні статки; вона дає слабким можливість спокійно почуватися серед злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб перетворити на непотріб скарби, які стережуть, як зіницю ока. І навіть цієї миті вона тримає мене своїм бранцем — щоб я супроводжував цього схибнутого, хочеться мені того чи ні, і оберігав його від біди. Вона сильніша за тебе, Бравде. І хитріша, думаю, навіть за тебе, Тхоре.

— То як же вона називається, ота всесильна магія?

Ринсвінд знизав плечима.

— Нашою мовою її називають звуко-відображення-духів-потойбіччя. А винце у вас є?

— Тобі, напевне, відомо, що мені не бракує досвіду у справах, де задіяна магія, — сказав Тхір. — От хоча б торік я — правда, з допомогою мого тамтешнього друга — таки розлучив горезвісного великого Архімага Іметри з його майном, цебто з його поясом, розшитим місячними камінцями, і з життям також, приблизно в такому порядку. Не боюся я оцього