Читати книгу - "Коли стежки зводить сама Доля"

письмовий стіл… Тільки фіранки на вікнах радують яскравими візерунками. Силуети прекрасних танцівниць та обриси місяця-молодика на бузково-рожевому тлі — немов якісь нездійсненні, але такі прекрасні мрії…

Майже нема знайомих. Кілька разів заходив у гості Володька (він старший на три роки і зараз здобуває освіту інженера у цьому ж місті). Одного разу пригостив шоколадками, якось приніс їм із мамою по букетику білосніжних жоржин. Йому тут подобається. Каже, велике місто відкриває перед людиною багато можливостей. Порадив Юлі курси рукопашного бою (керівник — Аліна, одногрупниця Вольдьки). І дівчина вирішила спробувати.

Виявилося, що ці заняття проходять зовсім не у спортзалі. А на стандартному пришкільному стадіоні.

— Зате ви зможете почуватися впевнено у будь-яких умовах. Самозахист — корисне явище завжди і всюди.

Справді, Аліна показала чималенько простих і надивовижу ефективних прийомчиків. Тепер Юля за бажання зможе покласти на лопатки кого завгодно.

— Щодо оплати, то хай кожен із вас платить стільки, скільки може і скільки вважає за потрібне. Я сама ще тільки вчуся, тож все розумію. І рада, якщо завдяки мені хтось відчує себе впевненішим і стане сильнішим, — посміхнулася дівчина-інструктор. — Головне — не бійтеся нічого, хай вас бояться!

На заняттях було семеро дівчат і двоє хлопців. Після демонстрації ефективних прийомів самозахисту та спільного виконання вправ для розвитку м’язів, Аліна попрощалася та побажала всім успіху.

Надворі вже сутеніє. Юлі навіть приємно, що доведеться трохи пройтися вечірнім парком. Ще хвилин п'ятнадцять — і вона буде вдома. Золота осінь — така чудова пора. Ще тепло, але вже не спекотно. Можна б посидіти на лавочці і трішечки помріяти… Але не хочеться хвилювати маму, вона вже повернулася з роботи… Дівчина почула, як хтось чимдуж біжить доріжкою. Аж раптом у неї вихопили сумочку. І невисокий хлопчина, швидше за все, школяр, помчав зі своєю здобиччю уперед.

Оце так. Звичайно, дівчина злякалася. І сумочку шкода втратити. Добре хоч грошей у ній майже не було. Але все-таки дуже неприємно. Жаль, що Аліна ще не навчила її таким прийомам самозахисту, які згодилися б саме зараз…

— Леді, чи не Вас, раптом, образило це дитя?

Юля мало не впала від подиву: високий чорнявий парубок тримав у одній руці її недавнього кривдника. Іншою рукою він простягав їй сумочку.

— Проси вибачення. Присідай 200 разів. І ніколи більше так не роби.

Рудий підліток справді присів аж 200 разів. Попросив вибачення. А потім напрочуд швидко кудись побіг, зникнувши у невідомому напрямку.

— Глянь, який бадьорий! Я думав, що він трохи стомиться і більше ні в яку шкоду сьогодні не полізе… А Вас, леді, я буду супроводжувати аж додому. Якщо не заперечуєте.

— Та не треба, — зашарілася Юля, хоч насправді зовсім не заперечувала.

— Треба, та ще й як треба. А то я за Вас хвилюватимусь.

Юля пошкодувала, що до будинку лишалося зовсім трохи. Їй було цікаво слухати парубка, який так легко повернув втрачену було сумочку. Виявилося, що він родом аж із Азейбарджану. Навчається на юридичному. Зараз на п’ятому курсі. І має відпрацювати за спеціальністю аж три роки на Батьківщині.

— А що потім?

— А потім я повернуся до тебе, моя Квіточко, і ми одружимося! Ти якраз навчання закінчиш. Хоча ні, для тебе замало технікуму, такій розумничці потрібно як мінімум до Академії вступати.

Виявилося, що Аркадій якраз повертався від друга до свого гуртожитку. І бачив, як підліток, вихопивши у Юлі сумочку, помчав зі швидкістю вітру. От і вирішив допомогти дівчині.

На прощання дівчина щиро подякувала парубкові. А він сказав, що завтра о шостій вечора чекатиме на лавочці біля цього будинку.

— Якщо тебе не буде, я все зрозумію. Але усе-таки чекатиму.

У Юлиній душі відбувалося щось неймовірне. Вона почувалася щасливою… Хоча ні, невже це могло статися насправді?… І що буде далі?…

Мама зустріла доньку не дуже привітно:

— Щось ти сьогодні довго… А казала, швидко повернешся. Я все бачила, тебе супроводжував якийсь чоловік.

— Так вийшло, мамо, я тобі зараз все розповім.

Дочка і мати вечеряли звичайнісінькими макаронами із котлетами. І говорили, хоч робити це за столом не дуже шляхетно. Розмова була довгою. І чим більше тривала, тим краще Юля усвідомлювала, що її зовсім не розуміють. А Олена Данилівна відчувала, що доня дорослішає. І думала, як уберегти свою дитину від безлічі загроз та спокус.

III. До тата в гості

Побачення із Аркадієм таки відбулося. Вже о пів на шосту вечора він сидів на тій самій лавці і щось собі малював у маленькому блокноті. Юлі було видно парубка із вікна квартири. Але ж для дівчини це непристойно — приходити на зустріч раніше, ніж домовилися. Тож вона тільки спостерігала крадькома за своїм кавалером. І сама собі дивувалася, який же він високий та дорослий. За дві хвилини до шостої дівчина вийшла із квартири, з чудовими передчуттями, та симпатичними кучерями. І зустріла… маму, яка саме поверталася з роботи.

— Куди це ти зібралася? А-а-а-а, бачила я, хто на тебе чекає. Передай йому, що тобі навіть вісімнадцяти ще немає. І як надумає вчащати на побачення, просто так це не минеться. Отак і скажи, і щоб за десять хвилин уже була дома.

Аркадій відразу побачив, що із дівчиною щось не так.

— Хто засмутив мою Квіточку? Юленько, що сталося?

— Нічого. Просто я мушу йти додому. І мабуть, ніколи-ніколи не вийду до тебе… Мама проти нашого спілкування. Щойно в під’їзді вона так і сказала…

— Постривай… То ця мила жіночка у сірому костюмі та ліловому шарфику — твоя мама? Вона щойно підходила до мене, розпитувала, хто я такий і чого прийшов.

– І що ж ти сказав?

— Правду. Що я несподівано для себе самого закохався у найкращу на світі дівчину. А тепер чекаю на зустріч із нею.

— А мама що?

— Та нічого. Вона побажала мені успіху, попрощалася, та й пішла собі.

— Оце так… Що ж тепер робити…

Олена Данилівна, вже у домашньому халаті та капцях, вийшла із під’їзду.

— Юлю, ходімо додому, я ж тобі усе пояснила. Швиденько.

– Іду, — прошепотіла дівчина. І не прощаючись, потупала до матері.

Аркадій теж знітився, та все ж устиг вручити Юлі маленький блокнот із чорною обкладинкою.

У квартирі дівчина сіла на диван, поглянула на матір:

— Що з тобою?

— Зі мною? Зі мною, сонечко моє, якраз усе чудово. Це з тобою щось не те відбувається. Ти сюди чого приїхала? Навчатися? Тож навчайся! А з якимись непевними парубками шури-мури крутити навіть не думай! Ти ж