Читати книгу - "Лице ненависті"

анчар, вбивча для дооколу, але визріла у тому ж таки світі, що й життя. Це непросто. Діалектика.

Я й сам не відразу в це повірив. Навіть коли читав і слухав людей, з чиєю думкою шанобливо рахуюсь, теж не зразу і не безумовно приходив до висновку, що ненависть здатна з такою грунтовністю переорати стільки душ та засліпити стількох.

Враження складалися потроху; відчуваючи напрям змін чужого життя, одночасно я розумів, що далеко не всі приймають ці зміни беззастережно.

Все непросто.

«Ти не впізнаєш моєї країни,— писав приятель з Чікаго, дізнавшись, що я збираюсь до Америки.— І я, можливо, став інший. Все змінюється, й мені дуже б хотілося помилитись, коли я думаю, що країна моя щодня лютішає. Мені важко пояснювати усе; іноді я думаю, що не слід пояснювати усього —- не можна ставати людиною, яка розтовкмачує собі й іншим, чому в неї саме такий телефонний номер. Але щось таки відбувається з Америкою, і я прагну збагнути, що саме».

Цього разу мені, певно, не доведеться бути в Чікаго; діапазон моїх мандрів у радіусі 25 миль від колони на нью-йоркському майдані Колумба. Оскільки я прилетів до ООН в складі делегації УРСР, є безліч обмежень, що поширюються на мене з цього приводу. В разі (як це траплялось) я схочу виїхати з Нью-Йорка, то зможу зробити це, лише діставши спеціальний дозвіл, попередньо пояснивши, куди мандрую, якими шосе, де зупинятимусь; куди лечу, через які аеропорти, навіщо, чому?..

Отже, в основному Нью-Йорк. Це дуже багато. Безмежне з багатьох поглядів місто; цілий світ, куди легко пірнати й звідки непросто виринути. Я розповім про все,‘що трапиться тут зі мною; хочеться, щоб вас не полишало відчуття істинності, навіть документальності оповіді. Наводитиму імена, дати й номери, назви будинків і вулиць — все насправді, як є. Теза Маяковського про необхідність зупинятися, щоб відпити «з ріки на імення Факт», не застаріла.

Раз на тиждень по телебаченню в Нью-Йорку показують дуже цікаві передачі «Це неймовірно» й «Хочете вірте — хочете ні». Розповідають про малоймовірні, але цілком справжні події. На початку жовтня глядачам відрекомендували парашутиста, який зробив карколомний стрибок. Два спортивних літаки йшли паралельними курсами; з одного із них на малому парашутику — лиш для сповільнення швидкості падіння — викинули великий парашут, складений у ранці. З другого літака, щось подумки відрахувавши, стрибнула людина без парашута — просто чоловік у комбінезоні. Він наздогнав у повітрі парашут, який був не так уже й поруч — все ж таки два різних літаки,— пристебнувся до нього, відкрив і приземлився.

Практично беручи, багато що у цьому житті виглядає подібно: десь летиш ти. За мить належить зорієнтуватися — інакше вдаришся об землю й підеш в неї. Страх тут неминучий, але його виявляти не дозволяється; крім випадків, коли... парашута немає. Тоді вже все одно...

У цій книжці мені хочеться розмовляти з вами, з собою самим і з тими, хто вдома чекав на мене й до кого я писав листи. "

ЛИСТ (1)

Мила моя, в тому, що я пишу, неодмінно мають бути мої листи до тебе. Коли я збирався др Америки, ти сказала, що там страшно. В мене ніколи раніше не бувало страху перед поїздкою за океан — ніколи досі, але цього разу я дуже швидко почав розуміти, що в країні багато що вже не так, як раніше. Коли ти говорила про страх, то, напевно, згадувала почуте, прочитане в листах з-за океану, навіть вловлене між рядками. Листи нині йдуть довше, бо пан американський президент добилися заборони прямого повітряного сполучення між його країною й нашою... В Америці додалося ненависті; ненависть ця така активна, що чітко відчувається навіть на колосальній відстані від американських людей та міст.

Я завжди зацікавлено вдивлявся у те, що зветься американським духом,— навіть у найсхематичнішому, найбільш спрощеному його варіанті,— мовби розмовляв з ковбоєм з реклами сигарет «Мальборо». Але за багато літ у нас з тобою з’явилося чимало приятелів і просто добрих знайомих в Америці — письменників, лікарів, архітекторів, я пізнав у цій країні чимало розумних людей, дружбою з якими можна пишатися. Люди змінювались, змінювалися ферми й міста. Мене в Америці вабили й грабували — бувало по-всякому,— але ні ти, ані я ніколи не боялися цієї країни. І коли ти сказала: «Там страшно»,—я подумав, що добре б проминути той страх, пройти і не зауважити.

А натомість я пірнув у страх. Головним чином у чужий. Америка ніколи не була надто доброю; але такою злою вона теж не бувала ніколи,

Існує давня незаперечна істина, що народ,.який гнобить інші народи, вільним бути не може. Трохи перефразовуючи цю тезу, можна сказати, що народ, чиїм іменем хочуть виповнити світ силою й ляком, сам знемагатиме від жаху й насильства.

Я про Америку. Можу писати про це так упевнено» бо хоч люди цієї країни різноманітні, так чи інакше страхом попечені більшість з них. Навіть тих, хто сам творить атмосферу страху (класичний приклад в американській новітній історії — колишній міністр оборони Джеймс Феррестол, який викинувся з вікна свого кабінету в хмарочосі з лементом «Росіяни йдуть!». Можливо, приклад трохи спрощений, але точний за смислом).

Коли я приїхав до Америки, то зразу ж, як робив це завжди, потелефонував своїм друзям до різних міст, але у відповідь почув голоси, сказати б, дивні. Вони були напружені, і я передзвонив з вуличного таксофона, бо.співрозмовники натякали, що бачать вуха, вистромлені з моєї телефонної трубки. Телефонні розмови, звісно, можна підслуховувати з обох боків, але'мої знайомці були певні, що підслуховують якраз мене, бо в таксофонній розмові вони порозкріпачувались, сказавши, що після нашої останньої зустрічі до них приходили («Звідти... сам знаєш звідки — таке сіре мишеня з великими вухами й червоними очицями»), а нині, незадовго до мого телефонного дзвінка, прийшли знову («Нас можуть покарати за тебе, а ти знаєш, як тепер в Америці з працею... Нічого, повір, не змінюється в наших стосунках, але — страшно»). Слово «страх» виникало часто, і в цьому теж була прикмета місця й часу; боявся не я — американців примушували боятися державно, в них викликали страх саме перед тим, що я звідти, що я радянський.

В газеті «Нью-Йорк пост» за дев’яте жовтня карикатурна: два динозаври в печері на березі. Один динозавр сумно каже іншому: «Однаково оголосять нас радянськими підводними човнами...» Справді, близько двох тижнів підряд тут жваво писали, що біля північних берегів Європи оточено та