Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Те, що в процесі створення власної держави їх випередили українці, — на думку багатьох, то була «винайдена австрійцями на шкоду полякам» національна група, якої насправді не існувало, — породжувало здивування, а водночас посилювало бажання активно протистояти розвиткові подій.

Ще того ж дня польські підпільні групи спонтанно перейшли в контрнаступ. Спершу некоординовані сутички незабаром перетворилися на запеклі вуличні бої. У лавах польських підрозділів опинилося чимало молодих людей віком до сімнадцяти років, які мужньо та самовіддано брали участь у боях, започаткувавши легенду Львівських Орлят. 22 листопада 1918 року, зважаючи на опір і підхід до міста підкріплення, українські війська залишили Львів. Але то був допіру початок польсько-української, або радше, польсько-західноукраїнської війни.

До березня 1919 року Українська Галицька Армія тричі починала наступальні операції, намагаючись повернути Львів, але щоразу зазнавала поразки. В наступні тижні у наступ пішли підрозділи Польської Армії. З цією метою було використано частину сил прибулого з Франції війська генерала Юзефа Галлера (хоча раніше західним державам пообіцяли, що ці підрозділи не будуть ужиті в Галичині). Польський натиск змусив знекровлені в боях загони армії ЗУНР відступити за Збруч, річку, яка мала становити південно-східний кордон відродженої Польщі. Останні з них переправилися на той бік 16 липня 1919 року. Спершу до Кам’янця, а потім у еміграцію вирушив також уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем. Включити ЗУНР до складу Польської Республіки погодився лідер Української Народної Республіки (далі — УНР) Симон Петлюра, котрий таким чином прагнув врятувати українську державність понад Дніпром. Як відомо, край цим сподіванням поклав перебіг польсько-більшовицької війни та підписана в березні 1921 року Ризька угода.

Попри військову поразку, західні українці не втрачали надії на незалежність. Адже поляки мали клопоти із отриманням згоди держав-переможниць, особливо Франції та Англії, на включення Східної Галичини до Польської держави. В червні 1919 року Польща лише отримала право на тимчасове управління цим тереном, натомість серйозно розглядався проект, щоб долю регіону вирішили самі мешканці Східної Галичини на проведеному під наглядом Ліги Націй плебісциті. У Львові, щоправда, переважали поляки, проте в усій Східній Галичині саме українці становили більшість. За даними перепису 1931 року, у Львові мешкали 157 тисяч поляків, 99 тисяч євреїв і менше 50 тисяч українців, однак з-поміж 4 729 515 осіб, які мешкали в усій Східній Галичині, аж 2 847 844 були греко-католиками (майже всі — українці), 1 350 978 осіб задекларували себе католиками латинського обряду (поляки), а 490 459 — юдеями (євреї). Отже, підсумки плебісциту були б для Польщі, звісно, несприятливими.

Керівництво II Республіки, усвідомлюючи таку загрозу, одразу ж після перемоги узялося за зміцнення польської етнічної присутності на Кресах[2]. Передусім були полонізовані державні установи, звідти усунуто всіх, хто відмовився прийняти присягу на вірність Польській державі. Відтак у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри і прийнято засаду, що у виші можуть навчатися тільки ті польські громадяни, котрі відбули службу в Польській Армії. Врешті, 5 грудня 1920 року всю Галичину було поділено на чотири воєводства: Краківське, Львівське, Тернопільське та Станіславське. При цьому межі воєводств пересунули на захід таким чином, щоб змінити демографічний баланс на користь польського населення. Отож, у складі Львівського воєводства опинилися населені переважно поляками Ряшівський, Кольбушівський, Кросненський і Тарнобжеський повіти. Східну Галичину було офіційно найменовано Східною Малопольщею. До того ж, у грудні 1920 року Законодавчий Сейм прийняв закон про надання на вигідних фінансових умовах господарств на Волині заслуженим воякам і інвалідам, вихідцям із Центральної Польщі, яких часто селили в окремих осадах.

Ці дії зродили спротив у значної частини українців. Українські політичні партії не визнавали польської державності — законним урядом вони вважали виключно еміграційний уряд ЗУНР. Аналогічне становище посів також глава Греко-католицької Церкви, митрополит Андрей Шептицький. Лунали заклики до пасивного опору, а саме: бойкоту перепису, організованого польською владою, призову на військову службу та виборів до Сейму (листопад 1922 року). В жовтні 1919 року українці заходилися творити таємні освітні гуртки, а в липні 1921 року розпочав діяльність підпільний університет (існував до 1925 року). Особливу неприязнь породжувало наділення землею польських колоністів, — місцеві селяни здебільшого були переконані, що ті загарбують землі, які мали би належати тутешнім.

Українці, звичайно, не збиралися обмежуватися пасивним опором. Частина українських офіцерів і солдатів не погодилися капітулювати. Влітку 1920 року виникла підпільна Українська Військова Організація (далі — УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Назва організації зовсім не випадково асоціювалася із назвою Польської Військової Організації (ПВО); члени УВО й пізніше апелювали до польського досвіду боротьби за незалежність. УВО спершу підлягала урядові Петрушевича, який перебував у еміграції в Відні. Одразу після виникнення організація розпочала діяльність, спрямовану проти включення Східної Галичини та інших спірних територій до Польської Республіки. Перший терористичний акт УВО влаштувала 25 листопада 1921 року у Львові. Ним став невдалий замах на маршала Юзефа Пілсудського (тоді був поранений львівський воєвода Казімеж Ґрабовський, який супроводжував голову держави). Акти саботажу, чинені під безпосереднім керівництвом Коновальця влітку та восени 1922 року, мали серйозніший характер. Палали скирти збіжжя, господарства нещодавно прибулих колоністів і тутешніх поляків. У поліцейських відділках, на залізничних станціях, військових складах, під телеграфними й телефонними стовпами вибухали бомби. Згоріли військові склади поблизу Перемишля, будинки поліції в Яворові, Городку, Угневі та Любачеві. Покликаючись на потребу ліквідації «зрадників», члени УВО 15 жовтня 1922 року вбили в Кам’янці Струмиловій кандидата до Сейму Польської Республіки Сидора Твердохліба, українського поета й журналіста, лідера української партії хліборобів, яка виступала за співпрацю з поляками.

Саботажна акція тривала за підтримки комуністів кілька місяців. Мабуть, було вчинено близько трьохсот актів саботажу й диверсій. Поліцейська статистика зафіксувала в 1922 році 223 акти саботажу, в тому числі 17 замахів на службовців (загинули п’ятеро осіб), 15 замахів на українців-угодовців (дев’ять загиблих), 129 підпалів і пограбувань, 27 саботажів у державних установах, 35 випадків перерізування телефонних і телеграфних дротів.

Утім, все це не вплинуло на становище українців на міжнародній арені. 14 березня 1923 року Рада послів, яка успадкувала повноваження Верховної Ради мирної конференції в Парижі, передала Східну Галичину Польщі, сподіваючись, однак, що самоврядування на цих теренах набуде певних автономних повноважень. Здавалося б, рішення Ради послів розв’язало питання про східні кордони Польської держави. Так воно й було сприйнято більшістю західних українців, що зумовило стрімкий занепад авторитету уряду Петрушевича, співпрацю з яким розірвала навіть УВО, котра вирішила, що б там не було, продовжувати нерівну боротьбу.

У відродженій Польській державі загалом налічувалося близько п’яти мільйонів