Читати книгу - "Володар Туману"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну як? Подобається чи ще не знаєш?
— Скоро взнаю, — мовив Макс. — Це схоже на макет із вітрини крамниці іграшок.
— Можливо, — всміхнулася матір. Коли вона всміхалася, її обличчя нагадувало Максові блідий відбиток личка його сестри Ірини.
— Тільки не кажи цього батькові,— проказав хлопець. — Онде він іде.
Максимільян Карвер повернувся з двома кремезними перевізниками, вбраними у комбінезони, на яких проступали плями від жиру, сажі та ще якогось невідомого мастила. Обидва мали розкішні вуса, а на головах у них красувалися матроські шапочки, наче це було їхнє професійне вбрання.
— Це Робін і Філіп, — пояснив годинникар. — Робін відвезе валізи, а Філіп нас. Згода?
Не чекаючи згоди членів родини, здоровані підійшли до купи валіз і — без найменших зусиль — підхопили найважчі. Макс дістав свого годинника й подивився на циферблат з усміхненими місяцями. Була друга година дня. Старий станційний годинник показував пів на першу.
— Станційний годинник відстає,— пробурмотів Макс.
— От бачиш! — радісно озвався батько. — Ми щойно приїхали, а вже маємо роботу.
Матір злегка всміхнулася, як завжди, коли Максимільян Карвер виявляв надмірний оптимізм, але в її очах Макс побачив тінь смутку і те дивне осяяння, яке змалку змушувало хлопця вірити, що його матір здатна передчувати майбутнє, про яке інші навіть не здогадуються.
— Все буде гаразд, мамо, — мовив Макс і одразу збагнув, що бовкнув дурницю.
Матір погладила його по щоці та знову всміхнулася.
— Авжеж, Максе. Все буде гаразд.
У цю мить Макс відчув, що на нього хтось дивиться. Він швидко обернувся й за ґратами одного вікон станційного приміщення побачив здоровенного тигрової масті кота, який втупився в Макса, мовби читаючи думки хлопця. Кіт зморгнув і в один стрибок (виявивши при цьому неабияку для такої тварини спритність, хоч би хто він був, кіт чи не кіт) опинився біля маленької Ірини й потерся спиною об щиколотки її біленьких ніжок. Дівчинка нахилилася, щоб погладити кота, який лагідно мурчав. Узяла його на руки, і кіт дав їй себе заколисувати, ніжно облизуючи пальці дівчинки, яка усміхалася, мовби зачарована твариною. З котом на руках Ірина наблизилася до рідних.
— Ми щойно приїхали, а ти вже схопила якусь твар. А раптом на ній паразити? — з неприхованою відразою мовила Алісія.
— Це не твар. Це кіт, і його кинули напризволяще, — заперечила Ірина. — Мамо!
— Ірино, ми ще й додому не дісталися, — почала була матір.
Дівчинка скривила жалісливу міну, а кіт начеб підтакував їй, солодко нявкаючи.
— Він може жити в саду, будь ласка…
— Це товстий брудний кіт, — втрутилася Алісія. — Ти знову потуратимеш її забаганкам?
Ірина змірила старшу сестру холодним поглядом, який віщував війну, якщо тільки та негайно не замовкне. Алісія кілька секунд витримувала цей погляд, а тоді обернулася і, з прикрістю зітхнувши, попрямувала туди, де перевізники вантажили їхні речі. Дорогою вона перестріла батька, який завважив почервоніле лице Алісії.
— Знову посварилися? — запитав Максимільян Карвер. — Через що цього разу?
— Кіт самотній, його кинули напризволяще! Можна ми візьмемо його з собою? Він житиме в саду, і я дбатиму про нього. Обіцяю! — поквапилася пояснити Ірина.
Годинникар ошелешено подивився на кота, а тоді на дружину.
— Не знаю, що скаже мама…
— А що скажеш ти, Максимільяне Карвере? — відказала та; усмішка на обличчі жінки свідчила про те, що її потішає дилема, перед якою опинився чоловік.
— Гаразд. Тільки доведеться показати його ветеринару, а крім того…
— Ну будь ласка! — зітхнула Ірина.
Годинникар із дружиною обмінялися змовницькими поглядами.
— А чому б і ні? — підсумував Максимільян Карвер, якому не хотілося розпочинати літо з сімейного конфлікту. — Але ним опікуватимешся ти. Обіцяєш?
Обличчя в Ірини проясніло, а зіниці в кота звузилися, перетворившись на дві чорні цяточки в золотих сяйливих орбітах очей.
— А тепер покваптеся! Речі вже повантажені,— мовив годинникар.
Ірина з котом на руках побігла до пікапів. Кіт, поклавши голову на плече дівчинки, пильно дивився на Макса. «Він чекав на нас», — промайнуло у того в голові.
— Не стій мов укопаний, Максе. Поквапся, — кинув йому батько, ідучи під руку з матір’ю до пікапів.
Макс пішов за ними.
В цю мить щось змусило його обернутися й знову подивитися на циферблат станційного годинника. Він уважно глянув на нього й завважив щось таке, чого не міг зрозуміти. Макс чудово пам’ятав, що, коли вони прибули на станцію, годинник показував пів на першу. Тепер його стрілки показували за десять дванадцяту.
— Максе! — гукнув батько вже з пікапа. — Ми рушаємо!
— Зараз, — промимрив Макс, не відводячи очей від годинника.
Годинник не був зіпсований, він чудово працював, от тільки його стрілки рухалися назад.
Розділ другий
Новий дім Карверів містився з північного краю довгого морського берега — смуги білого сяйливого піску з невеличкими острівцями диких трав, які колихав вітер. Берег був продовженням селища, що складалося з невеликих — щонайбільше двоповерхових — дерев’яних будиночків, більшість яких була пофарбована у приємні пастельні тони; кожен будиночок мав свій сад і білий ідеально рівний паркан, що підсилювало враження такого собі лялькового містечка, яке виникло у Макса, щойно він сюди прибув. Дорогою вони перетнули селище, проїхали головною вулицею та майданом, на якому стояла ратуша, а Максимільян Карвер з ентузіазмом місцевого гіда розтлумачував їм тутешні принади.
Місцина видавалася спокійною й була огорнута тим самим сяйливим серпанком, який заворожив Макса, коли він уперше побачив море. Мешканці селища пересувалися переважно на велосипедах або простували пішки. Вулиці були чисті, а єдиним шумом — окрім поодинокого дирчання автівок — був тихий плескіт морських хвиль, що накочувалися на берег. Поки родина їхала селищем, Макс бачив, як на обличчях рідних відбиваються думки, навіяні місциною, де на них чекало нове життя. Маленька Ірина та її спільник-кіт оглядали парад ошатних вулиць і будиночків зі спокійною цікавістю, немов уже почувалися тут як удома. Алісія, поринувши у відомі лише їй думки, здавалося, була за тисячі кілометрів звідси, і це зайвий раз переконувало Макса в тому, що він мало знає власну сестру — а може, й зовсім не знає. Матір роздивлялася селище зі згідливою покорою, на її обличчі відбивалася усмішка, що за нею вона приховувала тривогу, причини якої Макс не міг уловити. А от Максимільян Карвер дивився на їхнє нове місце
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Туману», після закриття браузера.