Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

у сніг, притулившись до дерева. Він уже остаточно втратив надію вибратися і не прагнув нічого іншого, окрім заснути. Несподівано побачив, як великий товстий борсук потрюхикав навпростець через кущі і зник у широкій шпарі у скелі.

— Там є дорога! — скрикнув пілігрим і провалився у вічний сон.

Але сталося диво: його слова замерзли на крижинки, а сам він так і не прокинувшись, закам’янів.

Минуло два місяці, на початку весни забрів у ті місця інший пілігрим. Подекуди ще лежав сніг, сонце ховалося за свинцевими хмарами. Пілігрим заблукав і наломився, йому здалося, що він рухається по колу, щоразу виходячи на те саме місце. Врешті його охопив такий розпач, що він сів на камінь, обхопив голову руками і гірко заплакав. І тут хмари розійшлися, визирнуло сонце і слова-крижинки, промовлені попереднім пілігримом, розтанули. Вони заіскрилися і забриніли в повітрі: «Там є дорога!», а потім лягли попід скелею, утворивши в снігу рівненькі рівчачки.

Пілігрим зірвався на ноги, підійшов ближче до скелі і, розсунувши гілля, побачив прохід. Так йому вдалося вибратися з нетрів.

Три буханці

Коли Хмельницький облягав Львів, у монастирях почали пекти хліб і видавати людям. Буханці були невеличкі, якраз щоб одній людині на день вистачило. Їх клали на підвіконня, і кожен, хто мав потребу, приходив і брав.

Один крамар помітив, що за тими буханцями не слідкують, хто скільки бере, і вирішив одним буханцем не обмежуватися. До віконець підходило стільки людей, що монахи, навіть якби хотіли, то ледве чи когось би запам’ятали.

От він, узявши одного буханця, відійшов за ріг і сховав його у кущах, а потім повернувся за другим, а відтак і за третім. Коли ж він з третім буханцем прийшов на місце сховку і розгорнув кущі, то відчув раптом, як буханець настільки обважнів, що вивалився йому з руки і впав поруч інших двох. Крамар нахилився, аби підняти хліби, але не зміг їх зрушити з місця, бо вони закам’яніли.

Іще довго неподалік монастиря бернардинів можна було бачити три круглі камені, які нагадували своїм виглядом про людську ненажерливість.

Розмова волів

Відомо, що на Святий вечір худоба розмовляє людською мовою. Правда, не вся, а лише та, що при народженні Ісуса як могла допомагала та гріла його своїм подихом. Тому такий дар отримали коні, корови і воли. Але відомо також, що підслуховувати розмову худоби не варто, бо за це чекає жорстока покара: смерть.

Один багатий господар не втримався і вийшов по вечері до своєї обори і став наслухати. Спочатку панувала тиша, тільки сіно шурхотіло під зубами волів, а потім пара найкращих сивих волів, яких господар любив найдужче, почала моститися спати. І тоді власне почувся голос іншого вола:

— Чому то ви так рано вляглися і чому так засмутилися?

— Як же нам не сумувати, як не журитися... Мусимо лягти раніше, аби добре відпочити, бо завтра раненько запряжуть нас до найтяжчої роботи.

— А то ж якої? — питаються інші воли.

— Ох-ох, — зітхали сиві воли, — наш добрий ласкавий господар міг ще бозна-скільки жити і життям тішитися. Але вчинив гріх великий: вийшов по святій вечері послухати нашу розмову і за те тепер мусить померти.

— Коли ж то станеться?

— Ще цієї ночі.

— То він і світанку не побачить?

— Ой ні, не побачить. А ми його повеземо вранці до церкви відспівувати.

Так воно й сталося. Господар ще тої ночі помер, а пара найкращих сивих волів завезла його до церкви, а наступного дня на цвинтар.

Орли Ґербуртів

Однією з дуже поважних родин, які мешкали у Львові, були Ґербурти. Поблизу Добромиля на високій горі виднілися ще в позаминулому столітті руїни давнього замку Ґербуртів.

Місцева легенда розповідає про причини загибелі цього заможного і славного роду.

Кожен помираючий Гербурт перетворювався на сивого орла і обирав на прилеглих до замку скелях своє житло, де звивав гніздо і виводив пташенят. І доти, доки орли гніздилися на цих скелях, доки їх шанували, доти сприяло щастя Гербуртам.

Але знайшовся в родині один такий, що не вірив у легенду, насміхався з неї. І щоб довести усім, що легенди не мають під собою жодних підстав, аби ставитися до них поважно, він якось по дорозі на лови вистрілив в орла. Повернувшись із полювання, довідався з жахом, що саме тоді, як він забив орла, його малий син, якого він залишив вдома живого й здорового, помер.

З тих пір орли перестали гніздитися на скелі, а щастя і добробут Ґербуртів покинули їх. Рід цей згас власне на батькові, який убив орла і втратив сина.

Проклята безодня

Дорога до Коросна веде через ліс. Зараз за лісом лежить чотирикутна яма заросла кущами. На цьому місці, де бачимо яму, була колись корчма, де люди забавлялися цілими днями і ночами. Одної ночі в корчмі було багато людей, грали і танцювали, пили горілку. Якийсь господар вийшов з корчми і почув звук дзвоника. Дорогою наближався священик. Господар вбіг до корчми і гукнув:

— Перестаньте грати та впадіть на коліна, бо йде священик з Божими Дарами!

Але його не послухали і танцювали далі.

Господар подумав собі, що не годиться так, вийшов на подвір’я, упав на коліна і став молитися. Коли священик наблизився до корчми з Божими Дарами, корчма стала поволі западати глибше у землю. По хвилі корчми вже не було видно з-під землі. Запалася вона і з корчмарем, і з усіма людьми, що були там. Зосталася лише чотирикутна яма і господар побіч ями.

Про ту яму розказують, що коли хто проходить вночі коло того місця, то чути вереск і тупіт танцюючих, кудкудакання півня і квоктання курей, бо і кури жидівські запалися під землю.

Місяць свідок

Жили собі у Бібрці дуже убогий токар і заможний дзиґармістр (годинникар), який часто допомагав токареві. Люди не раз дивувалися, що такий славний майстер воловодиться з таким нездарою.

Якось приходить токар до годинникаря і каже:

— Люди мені заздрять, що я маю такого приятеля, дорікають, що я користаю з твоєї доброти. Так виглядає, що я сам нічого не вартий. От я й надумав собі піти звідси до Львова, бо тут у мене зарібку нема. То якщо ти хочеш і надалі жити зі мною у дружбі,