Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

Ксеня налякано озирнулась навкруги.

– Нічого не розумію… – прошепотіла вона, намагаючись не виказати сестрі своєї тривоги. – Тут повинні бути дорога й річка…

– Я зовсім не чую звідси її шуму, – схлипнула Леся.

Вони мовчки завмерли серед захованої між гір долини, намагаючись вловити хоч відголоски людських слів чи мелодійний шум гірського потоку. Але до слуху долинав лише безжурний пташиний спів і шалене калатання власних сердець.

– Повертаємося назад на полонину, підемо звідти іншим шляхом, – Ксеня взяла сестру за руку, щоб іти назад, але стежка, яка раніше чітко виділялася на землі, тепер ледь помітно бігла між кущів, поки зовсім не розчинилася між старою хвоєю.

– Кажуть, у карпатських горах живе Блуд, який збиває людей із правильного шляху, – Леся знесилено присіла на трухляву колоду.

Її очі вже висохли від сліз, і тепер у них оселилися іскорки страху.

Ксеня втомлено присіла поруч.

– Нісенітниці. Ми просто пішли вгору не тією стежкою. Зараз знову спустимося на долину, візьмемо трошки вліво й вийдемо прямісінько до…

– Ксю! Хіба ти не бачиш, що ліс нас не відпускає? – мало не прокричала Леся. – Це була єдина стежка нагору, по якій ми щойно прийшли!

Ксеня мовчала. На екрані мобільного телефону світився напис «обмежений сервіс». А в голову закралася думка, що вони й справді загубилися.

– Дурниці! Ми знайдемо дорогу, – якомога впевненіше сказала вона, борючись із власним страхом. – Не розкисай, мала!

Раптом між дерев замайоріла чиясь постать. Висока жінка, від голови до п’ят убрана в білу полотняну сорочку, наближалась до них, розсікаючи босими ногами траву. Вітерець, що увесь час гуляв поміж гір, кудись зник, і жодна волосинка розкішних розплетених кіс жінки не рушила з місця.

Дівчата переглянулися й стрімголов кинулися крізь чагарники назустріч дивній пані. Помітивши їх, жінка ласкаво посміхнулася:

– Що, загубилися, мої голуб’ята? – проворкотала вона.

Діти кивнули.

– Виведіть нас на дорогу, шановна! – попросила Ксеня. – Ту, що понад Чорною Тисою, веде до Лугів. Там у нас санаторій… Ви ж знаєте, де вона?

– Звичайно, знаю, – солодко посміхнулася жінка, жалуючи Лесю по її короткому волоссю. – Сюди…

Легкою ходою жінка пішла вперед між порослими лісом горами, де не знати звідки знову з’явився манівець. Ледь торкаючись землі, вона йшла швидко й невимушено, неначе пливла по повітрю, а її усміхнене обличчя час від часу поверталося до супутниць, перевіряючи, чи встигають вони.

Стежка повела угору. Із висотою різнотравні луги змішувалися з лісом, де між високими смереками де-не-де зеленіли буки й тоненькі клени. Трав’яниста стежка все більше покривалась дрібними камінцями, і чим вище в гору, тим більше укритих димкою вершин виринало на обрії. Під самими хмарами блищали ще нерозталі з зими сніги, відбиваючи блискучі промені сонця.

Раптом позаду щось хруснуло, і на стежку вибіг вухатий заєць. Він здивовано огледів подорожніх і побіг далі в гущавину. Дівчата задивилися на прибульця – бачити лісових звірят так зблизька – просто в двох кроках – їм ще не доводилось.

– Гарненький, – усміхнулась Леся. – Він нас зовсім не злякався, правда ж, пані?

Але жінка не відповідала. На місці, де стояла їхня провідниця, зараз погойдувалась жалка кропива.

– Куди вона зникла? Пані!

У відповідь лише голосніше защебетали пташки і зашумів зненацька налетілий з-за гір вітер. Дівчата знову зостались самі.

– Як гадаєш це була зла відьма? – спитала Леся, і її шкірою пробіг холодок.

– Не знаю, чи відьма, але точно зла, – зітхнула Ксеня. – Бо якби вона була доброю, то вивела б нас на дорогу, замість того, щоб завести в самі хащі.

Сестрам стало моторошно. Ліс, що дорогою здавався привітним, раптом зробився схожим на пастку, де за кожним деревом і каменем чекає хтось жахливий і таємничий.

Ксеня впилася нігтями в ногу, яка й без того була вкрита кривавими подряпинами. Біль допоміг їй отямитися, й вона рішуче взяла сестру за руку та повела по стежці далі.

– Куди ми йдемо? – не в змозі більше стримувати сльози заскиглила Леся.

– Нагору, – сильніше стиснула її руку сестра, поглядаючи на свій телефон. – Ну, десь же має бути зв’язок!

Вони йшли не обертаючись. Тихий ліс наповнився тисячею звуків. Дівчата вже не розуміли, де шум гірського потоку, а де кроки лісової чаклунки, що затаїлася в кущах.

Кілька разів повз них пробігала козуля, ховаючись між дерев, тричі чи то вужі, чи гадюки переповзали дорогу, примушуючи їх по черзі скрикувати від несподіванки. Ліс, непривітний і холодний, чужий ліс, жахав і відлякував.

Стежки було майже не видно. Вона губилась між папороттю й голками пожухлої хвої.

Раптом на гіллі дерев яскравими плямами замайоріли польові квіти. Вінки, сплетені майстерною рукою, гойдалися на тонких гілках буків і новорічними гірляндами прикрашали стрункі смерічки.

З-за дерев долинув дзвінкий сміх.

– Люди! – радісно викрикнула Леся, але раптом зупинилася й стала, мов вкопана.

На галявині весело сміялася юрба дівчат. Їх розплетені густі коси сягали нижче поясу, а подекуди й нижче колін. Русяве й темно-каштанове волосся було єдиним одягом юних створінь, що кружляли по галявині в чудернацькому танку, час від часу зриваючи вінки й розвішене на деревах полотно, загортаючись в нього й смішливо підморгуючи одна одній.

Ось тканина вже огортала тіла всіх юнок. Та проти їхньої блідої шкіри білосніжний льон здавався сіруватим – жодної кровинки, жодної жилки не було на їх точених, мовби вирізаних із мармуру, тілах.

Сестри, не переводячи подиху, спостерігали за таємничими танцями. Здавалося, навкруги грає прекрасна музика, чути яку можуть лише танцівниці.

Льодяна рука торкнулась плеча. Перед очима промайнув жмут темних кіс, і хтось із силою виштовхнув сестер на галявину так, що вони опинилися в центрі хороводу. Дванадцятеро пар холодних волошкових очей зацікавлено огледіли новоприбулих.

– Ой, нарешті на Русалчин Великдень буде кого полоскотати! – дзвінко розсміялась одна з дівчат, а її бліде обличчя осяяла чарівна посмішка.

– Та хто ви такі? – викрикнула Ксеня, намагаючись звучати якомога погрозливіше.

– Ви що, русалки? – жахнулася свого припущення Леся, ближче притуляючись до Ксениної спини.

– Ми – нявки, – ще голосніше засміялася лісова красуня, її сміх підхопили подруги, й він луною покотився по горам. – І звідки ви такі взялися? Не знаєте самих звичних речей, ходите в ліс на Русалії. Ач, сміливі які, і не шкода собі віку вкоротити?

– Вони ті, кого ми так довго чекали, – таємничо посміхнулася темноволоса нявка, яка перед тим виштовхнула дівчаток у коло. – Сестроньки, цих дітей ми чіпати не будемо! Натомість, ми зачекаємо на прихід Нічної Пані.

Нявок зовсім не засмутила така пропозиція, радше навпаки, зрадівши звістці, вони почали про щось тихенько перешіптуватися, час від часу радісно звискуючи.