Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

була підхоплена середньовіччям, а потім і модерною добою. Йдеться про осягнення феномену філософії біля його витоків і з усвідомленням того, що філософія є історичним феноменом, який виник у часі та розвивався до наших днів.

Я маю намір продемонструвати у моїй книзі глибоку відмінність, що існує між уявленням, яке мали Давні про philosophia, та уявленням, яке зазвичай мають про філософію в наші дні чи, щонайменше, тим її образом, що пропонують студентам з огляду на вимоги університетської освіти. В останніх складається враження, що кожен з філософів, яких вони вивчають, з усіх своїх сил і у свій оригінальний спосіб намагався винайти нову систематичну та абстрактну конструкцію, покликану так чи інакше пояснити світ чи, щонайменше, у випадку сучасних філософів, виробити нову теорію мовлення. І ніби з подібних теорій, які можна назвати «загальною філософією», майже в усіх системах випливає вчення про мораль чи критика моралі, яка є своєрідним застосуванням до людини та до суспільства загальних принципів системи, а також запрошенням зробити певний життєвий вибір, прийняти той чи інший спосіб поведінки. А знання про те, чи дає цей життєвий вибір належний результат, вважається цілком другорядною та додатковою проблемою, що зовсім не належить порядку філософського дискурсу.

Я думаю, що таке уявлення є помилковим, якщо його застосовувати до філософії античності. Йдеться, звичайно, не про заперечення надзвичайної здатності античних філософів розвивати теорійну рефлексію найвишуканіших проблем теорії пізнання, логіки або фізики. Просто цю теорійну діяльність потрібно розглядати інакше, аніж цього вимагає поширене сьогодні уявлення про філософію. Передусім, щонайменше починаючи з Сократа, вибір способу життя не постає наприкінці процесу філософської діяльності як додаток до неї: навпаки, він робиться з самого початку, у складній взаємодії між критичною реакцією на інші екзистенційні[5] настанови, глобальним баченням певного способу жити та бачити світ, а також самим вольовим рішенням; цей вибір визначає певною мірою саму доктрину та спосіб її викладання. Отже, філософський дискурс походить з певного життєвого та екзистенційного вибору, а не навпаки. По-друге, ці рішення та вибір ніколи не робляться на самоті: ніколи немає ні філософії, ні філософів поза групою, спільнотою, одним словом, поза філософською «школою». Вибору способу життя, певній життєвій та екзистенційній схильності, що вимагає від індивіда повної зміни буття і, зрештою, перетворення усієї його істоти відповідно до бажання бути і жити у визначений спосіб, відповідає певна філософська школа. Сам екзистенційний вибір, у свою чергу, передбачає певне бачення світу, а завдання філософського дискурсу полягає у з’ясуванні та раціональному обґрунтуванні як, власне, екзистенційного вибору, так і відповідного йому бачення світу. Теорійний філософський дискурс народжується, таким чином, із первісного екзистенційного вибору і підштовхує до нього тією мірою, якою його логічна та переконлива сила, той вплив, який він може мати на співрозмовника, спонукають учителів та учнів жити у реальній відповідності до їх первинних виборів. Теорійний філософський дискурс є своєрідним результатом застосування певного життєвого ідеалу.

Відтак я хочу сказати, що філософський дискурс потрібно розглядати в контексті способу життя, засобом та одночасно виразом якого він є, а отже, філософія — це, передусім, спосіб жити, що дуже тісно пов’язаний із філософським дискурсом. Однією з фундаментальних тем цієї книги буде дистанція, яка відділяє філософію від мудрості. Філософія є лише вправою, що готує до мудрості. Тут не йдеться про протиставлення, з одного боку, філософії як теорійного філософського дискурсу, а з іншого — мудрості як мовчазного способу життя, який практикується з моменту, коли дискурс досягнув свого завершення і своєї досконалості; такою є схема, яку пропонує Ерік Вайль, коли пише:

Філософ не є «мудрецем»: у нього немає мудрості (або ж він не є мудрістю), і він говорить, незважаючи на те, що його дискурс має лише одну мету — спростувати себе самого; це не перешкоджає йому говорити доти, доки його дискурс не досягне цієї мети, а також поза тими досконалими моментами, коли він її досягатиме[6].

Ми маємо тут ситуацію, аналогічну тій, що зустрічається у «Логіко-філософському трактаті» Вітґенштайна, де філософський дискурс самого «Трактату», зрештою, долає сам себе у мовчазній мудрості[7]. Після «Бенкету» Платона антична філософія так чи інакше приймає, що філософ не є мудрецем, але вона не вважає себе чистим дискурсом, який зупиниться в момент досягнення мудрості: вона є водночас і нероздільно дискурсом та способом життя, які прагнуть мудрості, ніколи її не досягаючи. Але правдою є також, що дискурс Платона, Аристотеля чи Плотина зупиняється на порозі певних досвідів, які є якщо не є мудрістю, то своєрідним її передчуттям.

Так само не потрібно протиставляти спосіб життя та дискурс так, ніби вони, у свою чергу, відповідають практиці та теорії. Дискурс може мати практичний аспект тією мірою, якою він намагається справити вплив на слухача чи читача. Щодо способу життя, він, звичайно, не може бути теорійним, однак може бути теоретичним[8], тобто споглядальним.

Для кращого розуміння хочу уточнити, що я вживаю слово «дискурс» у філософському розумінні «дискурсивної думки», вираженої в усній чи письмовій мовній діяльності, а не в поширеному в наші дні розумінні «способу говорити з певної позиції» (наприклад, «расистський дискурс»). Утім, я відмовляюся змішувати мовну діяльність та пізнавальну функцію. Я процитую з цього приводу кілька дуже повчальних рядків Жака Рюф’є:

Насправді можна досконало мислити і пізнавати поза мовною діяльністю і, з певного погляду, пізнавати краще. Думка розпізнає себе у здатності визначати розумну поведінку, у здатності розумової репрезентації та абстрагування. Тварина (здатна розрізняти трикутні форми чи певні комбінації об’єктів) мислить зовсім як маленька дитина, яка ще не говорить, чи як глухонімий, що не отримав освіти […] Клінічні дослідження доводять відсутність кореляції між розвитком мовної діяльності та розвитком розуміння: інтелектуально недорозвинена людина може добре говорити, афатик [9] — бути дуже розумним […] А творча здатність нормальної людини іноді так чи інакше пригнічується виражальною здатністю. Великі відкриття, здається, здійснюються незалежно від мовної діяльності, на основі схем (patterns), вироблених мозком [10] .