Читати книгу - "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу"

поробиш, — зітхнув на повні груди легінь. — Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

— Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, — глузував вуйко, перепаковуючи клунки.

"Поліція!", — раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. "Ходімо", — кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.

Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. "Злодій! Тримай злодія!" — кричали задні.

Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але, на своє нещастя, зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.

— На тобі! На! — посипалися удари на голову нещасного.

— Красти! У мене красти! — найбільше репетував молодик у білому фартуху.

— М-м-м! — тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.

— Та він же німий! — крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши не так каліцтво злодія, як радше ширину плечей незнайомого селюка, втратили запал до розправи.

— Ходімо, Штефане! — взяв старший із них за рукав найбільш розлюченого. — Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, — з підозрою глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.

— От лайдак! — замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. — Ще раз побачу на вокзалі — розчавлю, як таргана! Тьху! — плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. — Хлопці, з мене пиво! — пробулькотів вдалині його голос.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

— Вуйку, а що то таке — тарган? — повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.

— Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по-людськи! — невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

— То щось паскудне? — не вгавав парубійко.

Вуйко тільки мовчки відмахнувся.

— Хлопці, а ви звідки будете? — раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.

— От тобі маєш, песся лабо! — вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. — То ти говориш, паскуднику?

— А що я мав робити? — шморгнув носом малий. — Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз'їлися на білому хлібі! — глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.

— Усе одно красти — гріх! — погрозив перстом вуйко Микульця.

— А здохнути з голоду — не гріх? — почав обтріпуватися від пилюки упертюх.

— Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! — подобрішав вуйко. — Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

— З дорогою душею, дядьку! — малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. — Панове, дозвольте відрекомендуватися

— Міхал Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

— Мішку, — хрустячи цибулею, звернувся по-свояцьки до нього вуйко. — Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.

— Від роботи, дядьку, коні дохнуть! — підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.

— От хитре! — хитав головою вуйко. — Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?

Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.

— Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу — третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

— Ти диви, яке цабе! — усміхнувся вусами вуйко Микульця. — Ми думали, що ти — голодранець. А виявляється — перша людина на вокзалі.

— Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! — він глянув на парубійка.

Але той мовчав, наминаючи за трьох.

Обід для Сили був справою святою.

— Авжеж, спробуй такого забути, — після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.

— Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте! — Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.

— От типчик! — сплюнув вуйко. — Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!

"Сто-ли-ця!", — подумав і собі про щось Іван Сила.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ

У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. "Обід!" — сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.

— Мені би