Читати книгу - "Проклята краса"

мав у місті будинок, дітей у нього не було, й після смерті дружини він покликав Глашку до себе, бо не хотів жити сам. З того часу вже Ярослава стала в хаті господинею й була б майже щасливою, аби тільки не невдоволення свекра та убогість, що придавила їх важким тягарем, дихаючи в спину смердючим подихом страху та розпачу.

А Ганнуся зростала, незважаючи на тяжкі часи, коли в країні панувала нова влада, ті самі червоні, що колись убили її бабу та діда, трьох дядьків, росла такою ж веселою та сміхотливою, якою була з самого свого народження. На бурчання завше невдоволеного діда вона тільки посміхалася, сяяла блакитними оченятами, не звертаючи уваги.

Ганнусі минуло одинадцять, коли Україну накрила чорна хмара голоду. Ярослава до того часу вже мала, окрім Ганнусі, ще трьох дітей, двох синів та доньку. Голод не пожалів їхню родину, віддавши смерті діда Якова та двох діток, середніх. Ярослава божеволіла, кожного дня встаючи лише з однією думкою — чим нагодувати діточок, які жадібно дивилися на неї своїми великими оченятами на схудлих личках. Вона ночами повзала в полі, збираючи гнилу пшеницю, терла її та смажила коржі. Дід помер, Микита подався до міста заробити яку копійчину, а Ярослава з дітьми залишилася. Не сміялася більше Ганнуся дзвінко, не співала безтурботно пісень, а тільки мовчки ходила по хаті, іноді притискаючись до Ярославиних колін і зазираючи матері в очі.

— Мамо, їсточки так хочеться, — тихо шепотіла вона, нестерпним болем торкаючись тими словами серця Ярослави, — але ж маленьким теж хочеться, правда?

— Справді, — затерплими вустами відповідала Ярослава й тихо молилася, аби пошвидше повернувся Микита. Як то боляче було для серця материнського спостерігати, як потроху згасають ясні оченята її кровинок, її діточок, як гаснуть ясні очі Ганнусі. Одного дня оченята сина Тараса та доньки Люби згасли назавжди, і для Ярослави головним тепер стало зберегти життя Ганнусі та найменшого Івасика. А Микити все не було. Щось допомагала тітка, але скоро вже й вона не мала чого дати. Ярослава трималася, падаючи з ніг від голоду, й у відповідь на її молитви прийшов Данило. Прийшов з цілим мішком наїдків. Зі сльозами на очах їла Ярослава маленький шматок хліба зі справжнього борошна, слухаючи про несподівану хворобу чоловіка, його біль за ними, про те, як намагався прийти додому, ледь тримаючись на ногах.

Так і вижили вони в ті страшні роки, спершу завдяки тому мішку Даниловому, а потім уже й Микита почав приносити додому харчі. Поступово на ясне личко Ганнусі повернулася та чарівна посмішка, що квітла на ньому з самого дитинства і була її вдачею.

Прохолодна вода Сухого Кагамлика лагідно торкнулася оголених ніг Ганнусі й, вдоволено прошелестівши, відступила назад. Ганнуся задерла голову догори, підставила обличчя сонцю, яке торкнулося її теплом, і радісно посміхнулася. Завмерла на деякий час, вдивляючись у пронизливо-блакитне, зовсім як її очі, небо. Навіть не повертаючись у бік ферми, вона знала, що там, біля розгалуженої гіллястої верби, причаївся, застигнувши, агроном Павло Гребенко. Вона кожною клітиною свого молодого тіла відчувала жадібно-напружений погляд очей і від того почувалася якось незвично. Та і як ще могла почувати себе вісімнадцятирічна дівчина, на яку посеред ватаги ще зелених та безвусих хлопчаків, що настирливо домагались її уваги, звернув увагу справжній чоловік. Агроном Гребенко до Пирогів прибув не так давно, десь з півроку тому, й приїхав він не сам, а з галасливою дружиною, хворобливою дитиною років двох і тещею, яка була завше невдоволена усім та усіма. Ганнуся ще пам’ятала, як усі дівчата села ходили біля контори, аби тільки оком поглянути на красеня-агронома, який мав і поставу, і зовнішність дуже примітні. Чого тільки були варті очі його, пильні та уважні, у глибинах яких ледь-ледь вгадувалося щось таке, що непокоїло, вабило слабкі серця жіночі, ще такі молоді та неміцні. Ганнуся до ватаги отих занепокоєних дівчат спершу не приєдналась, бо поталанило їй набагато більше. Агроном оселився поряд у хаті, у якій раніше жили Брегеди, котрі не забажали віддати до колгоспу свого господарства, і за те їх вислали до Сибіру. Вона спершу не звернула на нього уваги, а от весною, коли повезли їх на лани, де крутився весь час новий агроном, щось таке між ними сталося, чого Ганнуся й сама не могла втямити. Жартуючи з дівчатами, заливаючись своїм веселим та дзвінким сміхом, стала вона помічати на собі довгі, замислені погляди кремезного агронома, від чого робилося їй і дивно, і приємно, бо помітив її чоловік, за яким потай зітхали майже всі дівчата, відчайдушно заздрячи гостроносій, галасливій Галині, його дружині. Щоправда, на початку вона ще відвертала від нього гордовиту голівку, павою пропливаючи повз високу та широкоплечу постать Павла Гребенка, але з часом мов якийсь бісик штовхав її кинути на нього то один погляд, то інший, бо ж кожна жінка хоче, щоб перед нею схилялись чоловіки. І чомусь наявність в агронома галасливої Галини її не надто бентежила.

Поглянувши знову на воду та зачепивши краєм ока застиглу постать агронома, Ганнуся ледь помітно посміхнулася й раптом, стрімко та несподівано, кинулася в прохолодну, але таку приємну в спекотний день воду, а потім попливла, відчуваючи, як свіжість води огортає її спітніле та запорошене тіло. Сягнувши середини річки, вона повернула назад, намацала босими ногами замулене дно річки і повільно вийшла з води на берег, густо порослий яскраво-зеленою травою, вдаючи, що не помічає Гребенка, що майорів уже біля молодої берізки, зовсім поряд. Вона зупинилася біля бузкового куща, на якому покинула одяг, і, перекинувши товсту чорну косу через плече, почала витискати з неї воду. І за хвилину біля неї впала довга тінь.

— Здоровенька була, сусідонько, — пролунав зовсім поряд, над самісіньким її вухом, трішки глухуватий голос Гребенка. Ганнуся зойкнула тихенько, з вічним жіночим лукавством вдавши, що поява його для неї була несподіванкою й налякала її, ніжне дівча, а потім стрімко обернулася, ударивши косою агронома по його сорочці. Він стояв зовсім поряд, затуляючи від неї яскраве сонячне проміння, нависаючи дубом кремезним, поглядом обпікаючи лице, молоде та чорноброве, з ясними зорями очей блакитних, прямим носиком та достиглими вишнями червоних вуст. І щось ворухнулося в Ганнусі від того погляду, зробилося водночас і гаряче, і трішки зимно. Ледь помітно пригасивши сяйво очей довгими та густими віями, вона мовчки дивилася на лице його, чимале та добряче відгодоване, зі світлими густими бровами, прямим носом і чітким ротом.

Потім Ганнуся опустила очі й