Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

церемонію із заломом, кропив'яні святки, гулянку в забутого навіть тоді «ящура». Але найбільше я бачив останню картоплю у мисці, чорний, як земля, хліб, сонне «а-а-а» над колискою, великі виплакані очі жінок.

Це була візантійська Білорусь!

Це був край мисливців і номадів, чорних смолокурень, тихого, такого приємного здалеку, дзвону позабутих церковок над драговиною, край лірників і темряви.

Тоді якраз наближався до кінця довгий і болючий процес вимирання нашої шляхти. Ця смерть, це гниття живцем тяглося довго, майже два століття.

І якщо у вісімнадцятому шляхта помирала буйно, з дуелями, помирала на соломі, промантачивши мільйон, якщо на початку дев'ятнадцятого помирання її ще було оповите тихим смутком позабутих палаців у березових гаях, то за моїх часів це було вже не поетично і зовсім не сумно, а бридко, іноді навіть жахливо в наготі своїй.

Це було помирання байбаків, як позалазили в свої нори, помирання жебраків, предки яких відмічені в Городельських привілеях, а самі вони, хоча й жили в багатих напівзруйнованих палацах, носили мало не кожухи, хоч їхній гонор був безмежний.

Це було здичавіння без просвітку: бридкі, часом криваві вчинки, причину яких можна було шукати тільки на дні їхніх, близько або занадто далеко одне від одного посаджених очей, очей нелюдів, дегенератів.

Топили грубки, викладені голландськими кахлями, уламками потрощених безцінних білоруських меблів сімнадцятого століття, сиділи, як павуки, у своїх холодних покоях, вдивляючись у навколишню темряву крізь вікно, по шибках якого стікали навскіс флотилії крапель.

Такою була та доба, коли я їхав в експедицію у глухий Н-ський повіт губернії. Я обрав поганий час для поїздок Влітку, звісно, фольклористові добре: тепло, довкола чудові краєвиди. Але за своїми наслідками наша праця найкраща в глухі осінні або зимові дні.

Тоді відбуваються ігрища з їхніми піснями, досвітки з нескінченними історіями, а пізніше — селянські весілля. Це наш золотий час.

Але мені випало поїхати тільки на початку серпня, коли не до казок і тільки тягуче наше «жнива» лунає над нивами. Я проїздив серпень, вересень, частину жовтня і мав зачепити тільки два тижні, самий початок глухої осені, коли я міг сподіватися на щось варте уваги. Опісля на мене чекали в губернії невідкладні справи.

Набуток мій був зовеш мізерний, і тому я був злий, як той піп, який прийшов на похорон і раптом помітив, що покійник воскрес. Мене мучила давня, застаріла хандра, яка ворушилася тоді на дні кожної білоруської душі: зневіра в цінності своєї справи, безсилля, глухий біль — основні прикмети лихоліття, те, що, як сказав хтось із польських поетів, з'являється від настійної загрози, що хтось у голубому побачить тебе і мило скаже: — Прошу до жандармерії!

Особливо мало було в мене стародавніх легенд, а саме на них я й полював. Ви, мабуть, знаєте, що всі легенди можна поділити на дві великі групи. Перші живуть повсюди, серед більшості народу. У білоруському фольклорі це легенди про вужеву королеву, про бурштиновий палац, переважна частина релігійних легенд.

А інші, мов ланцюгами, прикуті до якоїсь однієї місцевості, повіту, навіть села. Їх пов'язують із дивовижною скелею на березі озера, з назвою села або урочища, тільки з однією, ось цією печерою. Відомо, що такі легенди, пов'язані з невеликою кількістю людей, вимирають скоріше, хоча вони часом значно поетичніші, ніж загальновідомі, і, коли їх надрукують, мають велику популярність.

Так, наприклад, вийшла на люди легенда про Машеку. Я полював саме на другу групу легенд. Мені треба було поспішати: легенда і казка вимирають.

Не знаю, як іншим фольклористам, але мені завжди було важко передчасно їхати з якої-небудь місцевості. Мені все здавалося, що за зиму, яку я пробуду в місті, тут помре якась бабуся, яка одна, розумієте, одна знає нині чарівну давню оповідь. І ця оповідь помре з нею, і ніхто, ніхто її не почує, а я і мій народ залишимося обікраденими.

Тому нікого не здивують моя злість і хандра.

Я був у такому настрої, коли один мій знайомий порадив мені поїхати в Н-ський повіт, місцевість, яка навіть у той час вважалася глухою.

Чи думав він, що я там ледве не збожеволію від жаху, відкрию у собі чоловічу мужність і знайду… Але не будемо забігати наперед.

Збирався я недовго, упакував невеликий чемодан, найняв підводу і хутко залишив «столицю» цього порівняно цивілізованого повіту, щоб зректися усякої цивілізації, переїхавши до сусіднього лісового і болотяного повіту, який територією мало чим поступався перед якою-небудь державою на кшталт Люксембургу.

Спершу обабіч дороги тяглися ще ниви з розкиданими тут і там дичками, схожими на дуби. Траплялися села з цілими колоніями чорногузів, але потім родючі поля закінчилися і потяглися нескінченні ліси. Дерева стояли як колони, глиця на дорозі глушила стук коліс. У лісових ярах пахло пріллю і цвіллю, раз у раз зривалися з-під самих кінських копит зграї тетеруків, тут і там визирали з-під глиці й вересу червоні або почорнілі від старості брилі симпатичних гладких боровиків.

Двічі ми ночували в лісових глухих сторожках і раділи, коли бачили крізь нічну темряву кволі вогники їхніх сліпих вікон.

Ніч, плаче дитинча, яке кусають прусаки, коні надворі тривожаться чогось — напевне, близько проходить ведмідь; над верхівками дерев, над лісовим океаном — рясний зоряний дощ.

У хаті не продихнути, дівчинка люляє ногою колиску. Давня, як світ, мелодія: «А-а-а…»

Не ходи, кицю, по лавці —

Буду бити по лапці,

Не ходи, кицю, по мосту —

Буду бити по хвосту!

А-а-а!

О, яка жахлива, яка вічна і незмірна твоя туга, Білорусь! Ніч. Зорі. Первісний морок лісів.

І все-таки навіть це було Італією порівняно з тим, що ми побачили через два дні.

Ліс почав зникати, рідшати, і незабаром перед нашими очима постала безмежна рівнина.

Це не була звичайна рівнина, на якій котять руді хвилі наші жита, це була навіть не драговина — драговина все-таки не така одноманітна: там є трава, жалюгідні скарлючені деревця, там може блиснути озерце. Ні, це був найжахливіший, найбезнадійніший із наших краєвидів: торфяні болота.

Треба бути людиноненависником, щоб вигадати таку місцевість, і уявлення про неї може з'явитися тільки в печерному мозку злісного ідіота. Але це не було вигадкою, ось вона лежала перед нами…

Неосяжна рівнина, рівна, як стіл, була коричневого, навіть бурого кольору, безнадійно рівна, нудна, похмура.

Часом траплялися на ній величезні купи нагромадженого каміння, інколи бурий конус — якийсь покривджений богом чоловік вибирав торф невідомо для чого, — часом самотньо дивилася на дорогу одним віконцем хатка з